– Так, графе, це достойна мета, заради якої варто боротися… навіть з моїм чоловіком-імператором! – погодилась нарешті Катерина.
– А потім Ваша Величність, можливо, будуть мати ласку зробити дуже корисну справу для однієї з земель, що входить до складу імперії, ввіреної турботам Вашої Величності.
– Яка це земля, графе?
– А от про це я поговорю з Вашою Величністю згодом: адже для початку потрібно зробити головне – зайняти стіл Російської імперії.
– Так, ваша правда…
Цариця вийшла зі свого закутка у центр кімнати й мовила, гордовито задерши підборіддя:
– Месьє граф Сен-Жермен, ви мене нарешті переконали у необхідності діяти, причому діяти з максимальною рішучістю. Ви справжній друг і корисний порадник, тож я готова дослухатись до ваших порад, прийняти запропоновані вами плани дій та допомогу. Доручаю вам провести переговори з моїми симпатиками, котрих я завчасно повідомлю про наші наміри. На сьогодні все, наша аудієнція завершена.
Граф шанобливо поцілував руку цариці та вийшов геть.
Відомо, що наступного дня Сен-Жермен у супроводі скромного месьє Паніна відвідав братів Орлових, а ще через день мав зустрічі з Кирилом Розумовським та княгинею Дашковою. З усіма граф бесідував не надто довго – не більше години. Після цього покинув Санкт-Петербург, велівши кучеру щодуху гнати коней до кордону імперії.
Через місяць Її Царська Величність успішно народила хлопчика, якому згодом був наданий титул графа Бобринського. А ще за пару місяців, 28 червня 1762 року від Різдва Христового, онук Петра Великого – імператор Петро Третій – був скинутий з престолу, на який керовані братами Орловими гвардійці звели імператрицю Катерину Другу. Граф Сен-Жермен весь час тримався у тіні, проте дієво допомагав черговому перевороту грішми…
Старший син Катерини Другої – майбутній імператор Павло Перший – номінально носив прізвище Романова. Втім, деякі історики небезпідставно вважають, що насправді з 1762 року в Російській імперії царювала Голштин-Готторпська династія. Адже зі смертю Петра Третього, котрий загинув у Ропші за загадкових обставин, перебуваючи під домашнім арештом, династія Романових урвалася.
Післямова
Лютий 1798 року від Р. X ., Дармштадт
– Ну що, юний мій друже? Чи добре спалось тобі цієї ночі?
Пауль миттю скочив зі стільця, протираючи заспані очі. Великий Магістр стояв біля одного з вікон і дивився на вулицю, де поступово набирав сили запізнілий сірий світанок.
– То як спалося? – іронічним тоном повторив принц та повернувся до Пауля. Був він свіжовмитий, підтягнутий, веселий. І головне, на обличчі графа не помічалося жодних ознак втоми – немовби він тихо-мирно проспав усю ніч у своєму кріслі.
Але ж все-таки, мабуть, не спав!
На відміну від Пауля…
– Ваша милосте!..
– Юний мій друже, можеш не вибачатися за свій вчинок. Врешті-решт, якось під час довгої молитви Ісус Христос просив двох присутніх при тому апостолів не спати. Просив сам Христос – але ті все одно не витримали й поснули… Я не більший від Сина Божого. Отож не дивно, що мій юний учень теж не витримав випробування безсонням.
– Все одно, ваша милосте: вибачте!
– З радістю вибачаю, юний мій друже, з радістю вибачаю. Тим паче, мені вже недовго лишилось перебувати на грішній землі, а забирати з собою до Царства Небесного ненависть чи хоч би образу на когось – величезний ризик! Бо небажання вибачити гріх своєму ближньому – то є прояв гордині.
Великий Магістр замовк, і Пауль одразу скористався цим, спитавши обережно:
– Ваша милосте…
– Що, юний мій друже?
– Ваша милість сказали, що…
Язик не повертався продовжити фразу.
– Ну-ну, я слухаю, слухаю!..
– Ваша милість сказали, що вам уже недовго лишилось перебувати на цій землі?
– Так, мій друже: полишивши нічний морок, сьогодні я перебував у вищих сферах. І почув могутній голос, котрий мовив: «Чоловіче, на тебе вже чекають, щоб судити справи твої судом вищим, праведним і визначити подальшу долю душі твоєї!» Колись мій покійний вчитель теж почув голос, подібний до чутого мною. І сталось це рівно за тиждень до його смерті… – Великий Магістр м'яко всміхнувся Паулю: – Отже, навряд чи й мені відміряно більше часу.