Любим добре ми поїсти,
У лiмiт не можем влiзти.
За тобою дуже скучив
(Думаю, що в серце влучив!).
Вдячний тобi за машину,
Вишли грошi на бензину.
Я у неї як сiдаю —
Кожен раз тебе згадаю.
Тож за мене не журися
Й ще на трохи там лишися.
Я вiдважний чоловiк,
Почекаю два чи рiк.
Дуже люблю i цiлую,
Портрет з тебе вже малюю.
Дорога ти моя Машо!
Яка ж сильна любов наша:
Ти в далекому краю
Грiєш душу тут мою.
Юлiя Павлiвна похитала головою й вiдмовилась iти баданте до баби Амалiї:
— Я так чи так квартиру знiмаю.
Оля цього очiкувала. Тi, хто вже перейшов на погодинну роботу, навiть коли скаржаться на неповну зайнятiсть, повертатися «в рабство» на цiлодобову фiсу не дуже хочуть. I Олена пiдтримувала маму.
Звiсно, подумала Оля, у Юлiї Павлiвни дитина вже тут. Їй пару сотень євро не розходяться.
— Пiди пiд «Кооп», — утомлено сказала Юлiя Павлiвна. — Там ти свою роботу навiть продати можеш. Проси двiстi євро за те, щоб влаштувати.
— Мамо! — обiрвала її Олена. — Оля не така.
Юлiя Павлiвна зiтхнула й почала скаржитись, як вони з Оленою цього лiта не заробили стiльки, скiльки мали б заробити. Оленка її молодець, вона i вчиться, i в сезон у готелях покоївкою працює. Але цього року роботи майже не було: це все румуни!
— Ти бачила, Олю, скiльки їх на сезон приїхало? I то як сказати, — Юлiя Павлiвна похитала головою. — Деякi працюють, а деякi...
Олена за маминою спиною знизала плечима.
Оля послухала скарги Юлiї Павлiвни на навалу румунських мiгрантiв iще хвилин десять. Потiм Олена пiшла провести Олю додому.
— Ти маму не слухай. Це вона собi уявляє, що iталiйцi аж дуже розрiзняють наших i румунiв. Ну, в рабство на баданте, може, i справдi радше нашу вiзьмуть. А за межами баданте... У мене в унiверситетi є курс загальної санiтарiї. Ти знаєш, що менi там розповiдають? I при тому, викладачка знає, що я в аудиторiї та звiдки я! Вона не робить рiзницi. Олю, для неї всi ми — i румунки, й нашi, i росiянки, i молдаванки, якi, до речi, значно бiльше за наших ходять на усілякi школи та на курси — всi ми пiдпадаємо пiд одну категорiю: «жiнки Сходу». Donne dell'Est. I всi ми — як нашi, так i румунки — однаково несемо з собою загрозу екзотичних хвороб. Таких, як туберкульоз. I навiть педикульоз.
Оля засмiялась.
Олена повернулася до своєї теми:
— Слухай, ти б теж походила на курси санiтарiї й першої медичної допомоги.
— Так часу нема...
— У роботi допоможе. Зможеш пiти з фiси нормальною медсестрою.
— Коли легалiзуюся, — вставила Оля.
— Так. Але обов'язково! Хоч спробуй.
— Спробую.
— Не будь як нашi жiночки. Вони ж навiть не намагаються рости. Я їм кажу: ось вам, на вiа Моне Граппа в Iнтеркультурному центрi безкоштовнi курси iталiйської. Йдiть! Учiть! А вони менi: «Та така легка мова, та що її вчити?». Ну ясно, тобi з твоєю бабою чи дiдом i трьох слiв досить. А як документи треба заповнити — менi дзвонять: «Оленко, прийди, Оленко, допоможи». А то й «сходи зi мною».
— Оленко, йти вчитися означає йти з баданте на години.
— I правильно! Йди на години. Знiмай квартиру!
— Я не можу.
— Я не про тебе. Ти не легалiзована. Я риторично.
— Та й легалiзованi. Я ж тобi кажу. Твоїй мамi добре. У неї ти поруч. А нашi жiночки? От у неї дiти вдома. Якщо вона не шле їм грошi — чому вона, мама, взагалi не з ними, не вдома, а тут?
— Ага. А якщо шлеш — цi лоботряси живуть за твiй рахунок, ти тут вiддаєш себе в рабство, а вони там ходять по дискотеках i ресторанах... Ой, я знов не про тебе, я риторично.
Так, подумала Оля: я б хотiла, щоб моя дитина була бiля мене, як ти бiля мами. Тодi б i я пiшла на години.
Ти знайдеш собi пiсля мене чергову жiнку, яку спробуєш «розвивати», як ти це кажеш. Нi, Олено, ти неправа, звiсно. По-всякому неправа. Але те, що ти так переймаєшся чужими людьми, витрачаєш на них купу часу й намагаєшся тягти вгору — так по-людяному, так по-людськи.
А баданте для баби Амалiї знайшлася. Це була забита сiльська жiночка з Коломийщини, яку Оля колись давно побачила на велосипедi й за якою тодi ледь не побiгла.
Одного дня бабуся з Коломийщини сiла в мiнiвен Бруни разом iз прив'язаною до вiзочка бабою Амалiєю, i Бруна повезла їх геть.
Бабусi з Коломийщинi самiй було шiстдесят два роки, вона тяжко ходила: якщо емансипованi iталiйки, особливо коли на них працюють служницi, в шiстдесят рокiв бiгають 7 км тричi на тиждень та ходять у гори — то бабуся з Коломийщини, яка виростила за життя чотирьох дiтей, чотири сотнi свиней та чотири тисячi курей, за всiма доглядала-прибирала, а останнi вiсiм рокiв працювала баданте й на години в чужих хатах, у тому самому вiцi молилася, щоб iще рокiв десять-п'ятнадцять протягнути, аби побiльше вiдправити додому дiтям i внукам.