Софія Парфанович
ПОПІД КИЧЕРАМИ ТА НАД ПОТОКОМ
Повість «Попід Кичерами та над потоком», це чергова книжка літературних творів покійної Софії Парфанович, лікарки і письменниці, «залюбленої» в Бойківщині з її бойківським плем’ям, норами і зворами, природою, фавною та фльорою. Лікарка — гуманіст ціле своє життя присвятила праці над покращанням здоровного стану людей і збереженням людського роду. Вона прив’язана до рідного ґрунту і до людей, головно своєї родини. Та не тільки своє лікарське знання і практику віддала службі своєму народові, вона служила працею в жіночих організаціях, гуманітарних інституціях, а також пером на громадському й літературному полі. Її статті на лікарські й гігієнічні теми, її оповідання, повісті, есеї, описи мандрівок та репортажі розсипані по різних журналах у рідному краю між двома війнами та емігрантських у вільному світі. Її перу належать теж збірні і повістеві твори в книжкових виданнях.
Улюбленою тематикою нашої Письменниці є краса природи, спеціяльно гір, її мешканців, далі життя тварин. Хто з мешканців наших рівнин чи міст перший раз побачив якусь частину наших Карпат, вона припала йому до серця і ціле життя є для нього найкращою. Так було і в нашої Письменниці, яка, будучи молоденькою дівчинкою, завітала в бойківські гори в околицю Розлуча за Старим Самбором, в невисокі карпатські верхи, завдяки своєму батькові, який у Розлучу побудував собі літню хату. Туди заїжджала родина Парфановичів кожного літа. Звідси й любов та прив’язання нашої Письменниці до розлуцької Бойківщини, до її невисоких верхів, званих Кичерами, а в термінології Парфановичів «Панами». Згодом їздила письменниця і в гуцульські гори. Та Бойківщина залишилася для неї найкращою, рідною.
Бойківщині присвятила Софія Парфанович збірку оповідань «Загоріла полонина» /Авґсбурґ, 1948/. Це немов продовження таких творів інших наших письменників, як Миколи Устияновича /«Месть верховинця» і «Страстний четвер» /, Івана Франка /«Захар Беркут» /, Юрія Кміта /«В затінку й на сонці»/. Та наша Письменниця має інший підхід до бойківської проблематики. Перша світова війна й життя під польською займанщиною змінили характер нашого села, навіть таких консервативних бойків. Це більше позначилося це під час другої світової війни. До такого змісту тематики Авторка повертається і в оповіданнях, друкованих також і в різних журналах.
І ось, немов останній салют Бойківщині, присвятила Софія Парфанович повість «Попід Кичерами та над потоком», зредаговану мною з її посмертної спадщини. Поділ повісти, складеної з 57 розділів із окремими заголовками, складається з двох основних мотивів: І. «Звірі Старого Пана» та 2. «Бойки». Обидві частини тісно пов’язуються з собою, акція її зв’язана з Старим Паном, так названим Бойками інж. Николайчуком, а в дійсності Батьком Письменниці, який, перейшовши на емеритуру, осів на стало в домку — оселі на одній із Кичер. Сама Авторка в залишених паперах розказує так:
«Як це сталося, що Старий Пан побудував свою хатину в Розлучі, можна б розповісти коротко, але коли докладно, треба засягнути в давнину, в часи, коли він почав свою урядничу службу як залізничний інженер ще далеко до першої світової війни. Вже тоді треба було йому, як українцеві, спротивлятися польонозаційній акції державних урядовців поляків під Австрією. Ціле життя треба було з нею борикатися. Шефи відділів, директор і його заступники, рівнорядні службовці, персонал різних ступнів — усе це були переважно поляки. Урядова мова, на папері була німецька, а поточна на ділі була польська. І політика така сама. Українців приймали на працю в дуже обмеженому числі і вони звичайно вислуговувалися іншим, рідко коли доходячи до вищого ступеня служби. Все ж він якось дослужився ранги інспектора, золотого ковніра і шпаги. Був добрим фахівцем і, згідно з законом, мусіли його авансувати.
Минали роки бюрової праці, поїздки на комісії, праця в терені. Він любив це. Повітря, сонце, живі люди, переважно робітники українці, чи, як тоді казали, русини. З ними мав він завжди найкращий контакт і задоволення, коли комусь міг допомогти влаштуватися або вийти з якогось клопоту, 3 ними зжився й розумів їх. То ж природною справою була його приналежність до соціял-демократичної партії з її могутнім на ті часи органом „Арбайтерцайтунґ“, що виходив у Відні. Моя „Арбайтерка“, як казав інспектор.
Газет не дозволяв палити або вживати до пакування. Лежали цілі річники на стриху й припадали пилом. Говорив дітям, що писатиме історію, коли піде на пенсію. Але все це тепер таке давнє, таке минуле. Часи так основно змінилися і на перший плян прийшло будування української держави, а потім уже життя й затяжна боротьба за нього під Польщею, „Арбайтерка“ залишилася спогадом молодих років. І залізничний мундур із золотим ковніром та шпага залишилися в шафі як свідки життєвого шляху їхнього власника.