Підполковник Вова ще здалеку простягав до Чуйка обидві руки.
— Це все правда, що тут мені Слава натріпався? Каже, майор прямо з космосу, спусковий апарат ще гарячий, аж шкварчить, у нас за прохідною. Давай знайомитися, майоре!
— Хвилиночку, — сказав Чуйко. — Почекайте мене, я миттю!
Він мало не бігцем кинувся туди, де стояла Галка, підлетів до неї нечутно, вона не бачила і не чула, але вгадала його наближення і здригнулася шиєю, спиною, всім тілом.
— Галко, — гаряче зашепотів Чуйко, забігаючи наперед неї, — здрастуй, Галко!
Вона мовчала.
— Чого ж ти мовчиш? Не впізнала, забула? Я Василь Чуйко. Ну, тоді капітан, тепер майор, але це єрунда. Ти мене чуєш?
— Ти п'яний, Василю.
— Ну, п'яний, п'яний! Все це єрунда, справа зовсім не в цьому. Слухай мене уважно, Галко. Треба поговорити!
— Післязавтра прийдеш на процедури, там і поговоримо. Ти ж по путівці?
— Ти здуріла. Галко! Яка путівка, які процедури, яке післязавтра? Нам треба негайно! Це…
— Я зайнята.
— Зайнята? Ну, єрунда! Хочеш, я цього підполковника… Не те! Не слухай мене! Тут інше. Ти навіть не уявляєш, що це таке! Ти повинна відвести мене до себе додому, і ми…
— Я ж тобі сказала: я зайнята!
— Галко, ти ніяк не можеш… Значить, так. Ти повинна все кинути к чортовій матері і піти зі мною, за мною, і бути зі мною, не відходити від мене, коли хочеш, триматися за мене! Ти чуєш, що я кажу?
— Тобі ніде спати? Хочеш, я відведу тебе до Лариси? Вона зараз незайнята.
— Зайнята-незайнята! От єрунда! Ти нічого не зрозуміла?
— Я зрозуміла, що ти п'яний.
— Гаразд, — вже зовсім тверезим голосом промовив Чуйко, — я ж знаю, яка ти вперта. Коли так, слухай: я вбив людину, і мені треба негайно сховатися, і сховатися тільки в тебе, більше ніде на світі! А коли будемо в тебе, я все тобі розкажу. Тепер ти розумієш?
Галка сполотніла, мовчки дивилася на нього.
— Хоч тепер ти розумієш? — беручи її за обидві руки, прошепотів Чуйко.
Вона показала самими очима: так.
— Скажи комусь із дівчат, що ти береш відгул на тиждень, на місяць, там побачимо… А з Вовою — не турбуйся. Я його заспокою.
Він приплющив очі й прикував обох підполковників до того місця, де вони стояли, на якийсь час перетворивши їх на статуї командорів, на тих закам'янілих ідолів, яким ми всі поклонялися і ще, мабуть, довго поклонятимемося, знаходячи ідолів нових і нових. Щоб упокорити бойових підполковників, входив у їхні ордени й відзнаки, в їхнє дзвеніння, блиск, сяяння.
Тільки ордени в нас однакові, а нещастя в кожного своє. І яке до нього діло Горбачову, маршалу Язову чи якомусь загадковому ГКЧП, про який майор Чуйко навіть не чув!
8
БТР прогримів пустельними вулицями Києва, проскочив крізь розпанахані височенні ворота «Центру епізоотій», заляскав гусеницями по ще зовсім недавно пильнованих — миша не проскочить — доріжках старого парку, побіля високого, стандартної хрущовсько-брежнєвської архітектури корпусу, побіля присадистих будівель і зупинився за командою Алевтини Дмитрівни перед гарним павільйончиком, поставленим над водоймою доволі понурого вигляду: чи то штучний басейн чи природне озеречко у формі неправильного чотирикутника (трапеція, чи що?), бетонні береги, поблизу — жодного деревця.
— Ближче до павільйону! — скомандувала водієві Алевтина Дмитрівна. — Впритул до дверей! Ви бачите двері? Так. Чудово. Тепер за моєю командою відчиняйте люк, я піду першою, прошу пробачити за таку неґречність, але тут інакше не можна. Увага! Приготуватися! Пішли!
Вона дістала з сумочки щось схоже на видовжений тюбик французької губної помади і, коли відчинився люк, націлила тюбик на двері павільйону, двері вмить відчинилися, Алевтина Дмитрівна буквально перелетіла з БТР в павільйон, і двері так само миттєво зачинилися за нею.
— Фокус! — прицмокнув генерал.
— Може, це новорічні жарти нашої милої Алевтини Дмитрівни? — намагаючись зламати загадкову похмурість того, що відбулося перед їхніми очима, сказала Оксана.
— Аби ж то! — зітхнув Винокур. — А тепер: хто далі?
— Поступаємось місцем дамі, — сказав генерал. — Оксано, ви!
Двері павільйону вже відчинялися. Оксана спокійно видобулася з броньованої машини, увійшла до того приміщення. Теж ніби броня, ніби сейф, кольори нержавійки і бронзи, ідеальна чистота, абсолютно гладенькі площини, коли двері за нею зачинилися, виявилося, що тут немає світла. Цілковита темрява панувала буквально мить, бо негайно відчинилися двері в протилежній стіні, звідти засяяло світло, і голос Алевтини Дмитрівни ласкаво покликав: