Одразу ж ми сіли укладати статут свого товариства. Цей продукт колективної творчості складався з п'яти параграфів.
Параграф перший: для трепанації придатні тільки черепи справжньої номеклатури.
Параграф другий: трепанація здійснюється в приміщеннях, оздоблених кумачем і гаслами «Слава КПРС» і «Народ і партія єдині», в присутності партійного активу, під звуки «Інтернаціоналу».
Параграф третій: трепанаційні отвори неодмінно повинні мати форму п'ятикутної зірки.
Параграф четвертий: за браком необхідних хірургічних інструментів, дозволяється використовувати для трепанації серп і молот.
Параграф п'ятий: щоб не викликати образ у представників тваринного світу, абсолютно неприпустимо плутати номенклатурні черепи з черепами коней, буйволів і носорогів.
Дівчата хотіли дописати ще кілька параграфів, але я сказала: «Досить!»
Назавтра весь інститут знав наш статут, а ще за день ми всі (нас було п'ятеро) сиділи у камерах внутрішньої тюрми Комітету державної безпеки на Володимирській.
Одна з нас виявилася «стукачкою», що й треба було довести.
Допитів наших не починали тільки тому, що ждали московського генерала Сосина. Про це я довідалася згодом. Вже коли була тут, у Центрі. Так само довідалася й про те, що КДБ, міліція, Міністерство оборони, медичні заклади, ну, перелік може бути дуже довгий, всі мали таємну інструкцію: справи, так чи інакше пов'язані з проблемами мозку, передавати відомству генерала Сосина.
— І «психушки» теж?
— «Психушки» — це репресивний апарат, з ним генерал не мав нічого спільного.
— Але ж КДБ — це апарат на сто відсотків репресивний.
— Генерал Сосин був на порядок вище КДБ!
— Вище КДБ? Хіба тоді щось було вище?
— Ви забули про Політбюро. Але в мене таке враження, що відомство генерала Сосина було вище за саме Політбюро.
— Як же це може бути?
— Ну, в усіх цивілізованих державах існують закриті самодостатні системи для вищих цілей державної політики. В країнах багатовікової класичної демократії, як Англія, існує посада заступника міністра фінансів, який відає асигнуваннями, не підзвітними навіть короні. До влади можуть приходити консерватори, лейбористи, а той чиновник залишається. Очевидно, щось подібне є і в Америці, так само в нас. Про генерала Сосина не знав ніхто: ні Брежнєв, ні Андропов, ні Горбачов. Зараз у Кремлі сів Єльцин, він так само не знає нічого. Про мій Центр у Києві не знав Щербицький, взагалі не знав ніхто, коли хочете, в мене навіть телефонні номери — московські.
— Не може бути! — не повірила Оксана.
— Спробуйте подзвонити в місто — у вас нічого не вийде. Треба набирати вісімку, тоді нуль сорок чотири, як міжміський київський, коли ви дзвоните з Москви, а вже тоді — київського абонента.
— А як вам дзвонитимуть Іван Трохимович і Винокур?
— Ніяк. Дзвонитиму я до них. До мене з Києва подзвонити ніхто не може. Мене тут немає. І взагалі немає ніде. І нічого немає. Містика?
— Але ж у вас перепустка, підписана Андроповим!
— То й що? Йому принесли, сказали: «Пожалуйста, Юрий Владимирович, подпишите. Ето нужно для дела. Профессор Фиалка работает над закрытыми темами». І все. Містика?
— І цей страшний генерал… Як же міг він розумну, прекрасну студентку?..
— Як? Дуже просто. Згадайте: студентка сидить у камері внутрішньої тюрми КДБ. Звинувачується… Ну, це ясно… Коли мене привели на допит до цього троглодита, я вжахнулася… Як Дездемона: о дівчинко, бліда як полотно! Гладке, знеформлене, безруке, безоке, абсолютно голий череп формою нагадує чеський унітаз, голос — писклявий, як у ліліпутика. І при цьому — абсолютно ідіотські захвати щодо власної так званої дотепності.
Мене він зустрів так:
— То що? У Києві бузина, а на вгороді дядько?
І довго іржав, йому хотілося по-жереб'ячому, а виходило щось ніби котяче, чи що. Я не витримала і усміхнулася. Тоді він показав мені величезний, побуряковілий від стиску пальців кулацюру і пропищав уже погрозливо:
— Київ знаємо, на бузину чхати, на вгороді срати, а от про дядька ви, красунечко, мені все розкажете, як попові в церкві!
Шукав наших натхненників і керівників. Може, ЦРУ? Я не стала відповідати на його ідіотські запитання, і генерал прогнав мене з кабінету.