— Відстань! — крутнула вона головою. — Іди до своєї доктора Алі!
— Тю, дурна! Та вона стара! Сорок вісім років. В матері мені годиться.
— Паспорт показувала?
— Навіщо паспорт? Так розповідала. Робити ж нічого. Я лежу весь у трубках і присосках. Вона прийде, сяде і говорить, говорить, говорить. А то приведе з собою одноокого генерала. Пірат такий і мракобіс. Не говорить, а пищить, а гад — яких пошукати! Той і собі говорить, говорить… А я сплю… Ти такий фільм «Сталкер» бачила?
— Одчепись!
— «Сталкер», питаю, бачила? Нам в Афганістані привозили. Засекречений чи заборонений, вже не згадаю, а туди везли. Ну, бойовий склад, сама знаєш… Який «Сталкер»? Яке кіно! Прилетів живий, знайшов що випити — ось тобі й усе кіно! А я подивився разів зо три. Ніхто не дивиться, а я прийду і кажу механікові: «Ану, сержанте, крутони ще раз отих апостолів!» Він і крутить. Там оті апостоли, що біля Ісуса Христа лежать в саду і сплять. Він ходить, а вони сплять. І Юда, той, що Христа продав, спить.
Він не відходив від Галки, гладив її коси, роздумливо, мовби сам до себе, казав:
— Апостоли, значить, сплять у цім саду, забув, як він зветься, ну, це ж давно було, дві тисячі років тому, а сьогодні у нас тут після Чорнобиля, чи що, троє чудиків з такими головами, як у того московського генерала, тиняються, тиняються, бродять, блукають і говорять, говорять… Ті сплять, а ті говорять… Ті…
Він раптом замовк, обняв Галку за плечі, підвів з підлоги, наблизив до її лиця знекровлене обличчя, прошепотів:
— Ти мене чуєш. Галко? Ті говорять, а ті сплять. І Юда спав, а тоді прокинувся і продав Христа… А я не прокидався, а… Казав же тобі? Ну, казав?
— Ну, що ти казав? — спробувала випручатися з його рук Галка. — Що ти там таке казав? П'яний ти весь, ото й казав!
— А про матір казав? Що матір свою вбив, казав? Спав і вбив. Як Юда. Гірше Юди, бо той прокинувся, а я не прокинувся…
Він притиснув Галку до себе і заплакав, і вона теж заплакала від переляку, співчуття, жалю.
— Ну, що з тобою, Васю? — розгублено шепотіла вона. — Що вони з тобою зробили? Не треба про себе такого, хіба ж можна таке? Гріх і вимовляти, а ти… То все неправда, Васю. Ти просто п'яний, і все… Ну, Васю!
— Який я там у чорта п'яний! — Він спробував пройтися по кімнаті, але було тісно, натикався то на стілець, то на ліжко, то на стіл. — Пили з цим Славою, пили, він розхвалював, яка знатна горіхівка, а воно хоч би тобі що…
— Та трепло той Слава! Дівчата вже його знають, так вони самогонку компотом з сухофруктів розбавили, а йому сказали: горіхівка. Він і радий!
— А в тебе нічого не знайдеться міцнішого? Щоб шалдабахнути мене по кумполу і забити памороки!
— Куди тобі міцніше? Тебе й так — хоч замість галстука зав'язуй!
— Мені треба шарахнути по кумполу, щоб не спати. Доктор Аля глушила мене уколами, — знаєш? — як жигонуть — півдня наче плаваєш, а голова як пустий гарбуз… Бачила мою голову?
— Та бачила. Обголили тебе — наче з дурдому.
— Де я був, там, Галко, страшніше за дурдом! Дай руку! Спробуй, які в мене дірки в голові!
— Ой лишенько! Що ж це таке? Васю! Хто це тобі?
— Доктор Аля, доктор время…
— Та що ж це за звірі такі? Навіщо?
— А для екології! Чула про екологію? Всі про неї долдонять! Кар'єру роблять. А мені доктор Аля дірки в черепі — для екології. Щоб вільна циркуляція, значить… Дай мені руку, Галко! Не відпускай мене від себе…
— Та я ж не відпускаю… Ось приготую щось… Тобі ж треба їсти, а то ти он який кволий…
— Ну, я нічого… Все на місці… Я, знаєш, тільки оклигаю після її укольчика — зразу зарядочку космонавтів! Ей, ти куди?
— В погріб. Капусти, помідорів… у мене ж усе своє… Тепер якби не город, то хоч здихай… Бо зарплата ж яка?
— Я з тобою!
— Та ти посидь. Чого тобі гнутися там… З отакою головою…
Він узяв Галку за руку, глянув їй в очі, сказав тихо:
— Галко, ти нічого не зрозуміла. Я ж сказав тобі: не відпускай мене й на секунду! Це вже хіба накачаєш самогонкою до безпам'яті, та й то ще не знаю… А так… Ось слухай… Сказав тобі про однорукого генерала з Москви? Сказав? Ну, то я його повісив!
Вона затулила йому рот долонькою, перелякано озирнулася: чи не почув хто-небудь!
— Що ти верзеш, Василю! Мовчи! Нащо ти на себе таке?
— А ти послухай, послухай… Їхав я сюди електричкою… З Києва… У вагоні порожньо. Четверо чудиків ріжуться в карти., цмулять самогонку, давали й мені — не схотів… Сів я на сусідню лаву, сиджу біля вікна, дивлюся… Ті четверо ляпали, ляпали картами, тоді один каже, ану, каже, підставляй, я тобі хлюпну! Другий підставляє йому стакана… Електричка його трясе, стакан, знаєш, так мов пливе до посудини, з якої в нього булькне… І тут я заснув… Заснув, і сниться мені… Ну, довгий сон снився, Галко, дуже довгий… І Афганістан, і як ми поїхали в гості до вертолітників, і як палили вогнище, підсмажували там барашка, і як полкаша нас пригощав, і як річка шуміла, гірська, знаєш, серед каміння, воно кругле, слизьке, облизане водою, і як з того берега став стрибати по камінню московський безокий і безрукий генерал, ми йому махаємо: вертайсь, котись ти від нас! — а він стриб та постриб, тоді я дістаю з кишені якусь синю поворозку з овечої шерсті й кажу йому: стрибай, стрибай, а в мене поворозочка є! Ну, він ближче — я йому ту поворозочку на шию, як намисто! Він регоче, ми регочемо… Ну, оце таке… А я вже знав після доктора Алі, що це значить! Страшно мені стало, бо ота поворозочка значила: я генерала повісив!