— Ви що — заморозили його в рідкому азоті?
— Це знов же моя таємниця. Наукові розробки, способи, механізм — все моє власне, тут мене захищають закони про авторське право. Що ж до рідкого азоту… Ні, Чуйко для мене зовсім не ота речовина, що для чорнобильських і московських атомників у саркофазі. Ми з Чуйком щодня багато говорили, він розповідав мені про себе, я йому про себе ось так, як оце вам… Ми навіть, коли хочете, стали друзями.
— Друзями?
— Уявіть собі. І коли б не все, що сталося в новорічну ніч… Сам Чуйко не став би втікати, я в цьому переконана. Це все «контингент»! Вони проникли до його боксу, зруйнували всю систему перешкод і запобігання Чуйкових снів, умовили його приєднатися до них і… Все інше вам уже відомо… А от тепер у нас уже другий, фактично третій день, і ніяких звісток, нічого…
— Генерал не дзвонив?
— Я ж вам казала: сюди не дзвонять. Тільки звідси.
— І Винокур не може?
— Ніхто! Ні Винокур, ні Епікур, ні отой бородатий, що просторікує по українському телебаченню. Смішне таке прізвище.
— Лапікур?
— Точно. Неймовірне досягнення цивілізаційного розвитку: від Епікура до Лапікура!
— Ви хотіли сказати: до Винокура, маючи на увазі моє прізвище? Але я не ображаюсь. Кожному своє.
— Даруйте, я не хотіла вас образити. Це моя паскудна звичка мислити аналогіями.
— Я не думаю, що в нас може дійти до сварки. В такому замкненому просторі наслідки могли б бути непередбачувані. Хоча для вас простір не існує, ви не визнаєте його.
— Тільки з погляду філософського. Як ви гадаєте, Оксано, може, подзвонити генералові?
— Не варто. Щось мені підказує: ще рано.
— У вас повинна бути інтуїція на такі справи, тому я вам вірю. Ми будемо терплячими, а для цього я оголошую цей день днем горілки!
14
Галка повинна була берегти Чуйка від снів, а вийшло навпаки: вона сама, вже понад добу навіть не зімкнувши повік, змучена хвилюванням, мало не півмертва від страху за Василя, заснула просто за столом, і Чуйко обережно, щоб не розбудити, відніс її в постіль, дбайливо вкрив, — і сам став ходити по кімнаті, а коли натикався на стіл, то підливав собі з високої пляшки синюватого перваку й робив із склянки два-три ковтки для бадьорості. Пляшка була ще від «застійних часів»: літрова, з золотистою закруткою, етикетка: «Золотое кольцо». Пляшок таких уже давно не випускають (того, що в пляшках, — теж), але передбачливий народ приберіг на чорний день посудинку, і ось вона знадобилася вже для власного українського продукту, ставши в пригоді і йому, Чуйкові.
Був у Чуйка колись друг ще в Монголії, старлей Чуркін. Рудий, конопатий, а до дівчат мов вогонь, «не взирая на расу и национальность!» Примудрився завести знайомства навіть у монгольських юртах, затягнув якось з собою і Чуйка, але той посидів перед юртою, поусміхався сором'язливо до вузькооких, вилицюватих дів, що пахли пустелею і верблюдами, але на рішучі кроки не зважився. Чуркін повчав дорогою до аеродрому: «Ти ж, Васю, бойовий льотчик і повинен знати, що льотчик може бути ким завгодно, та тільки не вахлаком! А ти вахлак! Прийшов, сів, сидиш, думаєш. Про що тут думати? Говорити з ними ти не можеш, бо ні вони тебе, ні ти їх не розумієте. А нема розмов — нема чого й роздумувати! Я, ще як збирався до цих красунечок, прийняв готовність номер один і в такому режимі й до юрт! А для хоробрості знаєш що треба? Говорити, сказано вже, з нею не можеш, то ти її подумки обкладай таким словесним арсеналом, щоб вона тільки своїми монгольськими оченятами поблимувала! Крий в гроб, в душу, в мать, можеш згадати все небесне воїнство і земне начальство, безсловесних тварин і пропагандистів та агітаторів, ну, не забувай же і свою даму, підкидай і їй «компліментів», за які вона, коли б могла читати твої думки, як мінімум повидряпувала б тобі бульки. І коли ти отак з півгодинки повергаєш із своїх душевних глибин всіляку словесну гидь і муть, то станеш свіжий як огірочок і щось у тобі з'явиться таке, що дівчата й женщини казитимуться, лиш глянувши на тебе…»
Ах Чуркін, Чуркін, Чуркін-дочуркін! Знав би ти, як тяжко твоєму другові Васі Чуйку, коли не помагає навіть твій універсальний рецепт для завойовування кращої половини світу, а коли так — то й цілого світу! Чуйкові не хотілося нікого й нічого завойовувати, становище його було таке, що цілком міг би вдатися до перевіреного Чуркіним способу зводити рахунки з життям, лаятися й клясти, згадувати незлим тихим словом своїх мучителів (а тепер, цілком імовірно, приєднаються до них і численні гонителі), та не мав на це ні сили, ні охоти, а тільки метався по тісній кімнатці і глушив, глушив себе міцним перваком.