Керований ним колгосп не біг наввипередки, проте й не сидів Зеленяк на районних нарадах на останній лавиці. Міцно вкоренився між середняками — ніколи вельми не підносили, але і язики об нього не чесали. Сказано: золота середина. Доки похвалиш передніх, поб’єш задніх, до неї руки не дійдуть. І вже Іван Петрович не мав наміру випнутись вперед, а волів, аби його взагалі не помічали. Потихеньку вибудував собі скромненький палац у селі, на материне ім’я звів котедж у місті, синові-студентові прикупив машину і чекав чергу на кооперативну квартиру. Відкладав круглі суми на доньчину ощадкнижку. Чималі грошенята велися на жінчиному і власному рахунках. Якщо все буде і далі так, певен, ще й онуки будуть вдячні дідикові за своє сите й безтурботливе життя. Цікаво лише одне: чи задумаються, скільки разів йшов їхній дідо по гострих лезах, скільки ризикував, аби… Аж тут легкий, навіть якийсь вибачливий стукіт у двері перебив його думку.
— Прошу, прошу, заходьте! — крикнув голова, гамуючи несподіваний переляк.
У кабінет увійшла молода жінка. У міру висока, струнка, одягнута у легкий весняний плащ, вона була напрочуд гарна. В обличчі гості Зеленяк вловив щось знайоме.
Привітавшись, вона мило усміхнулася і запитала:
— Якщо не помиляюся, маю честь бачити Івана Петровича Зеленяка?
— Так, він перед вами, — піднявся завтрашній ювіляр і радо простягнув руку.
— А я слідчий прокуратури. Звати мене Юлія Петрівна Височанська. Це прізвище за чоловіком. А дівоче — Граб. Юлія Петрівна Граб, — потиснула руку гостя. — Я вас одразу впізнала, а ви, напевне, забули, — додала посміхнувшись.
Іван Петрович відчув, як зрадницьки затремтіли ноги.
— Помиляєтеся, я тож добре пам’ятаю, — спробував проковтнути переляк. — Як же мені забути!
І тут же закасав рукав.
— Ось бачите, шрам на зап’ясті. Це від вашого укусу. — І раптом з удаваною безтурботністю засміявся. — Не повірите, але рана — здавалося, дрібниця — довго не заживала. Рука опухла, гноїла, страшно чесалася…
— Хочете сказати, багато отрути в мені набралося, — і далі не сходила мила посмішка з лиця жінки.
— Що ви, що ви! — замахав руками Іван Петрович. — У такої гарної жінки отрута? Ніколи! Це, напевне, всьому виною тодішня осінь. Самі знаєте, восени навіть випадкова подряпина гноїть…
— Так, так, маєте рацію. В осінню пору рани дуже погано заживають, — підтакнула гостя.
— А як поживає ваш батько? — запитав з неприхованою цікавістю Іван Петрович. — Після того, як виїхали, жодного разу його не бачив. Та й він сам, здається, більше не приїжджав у село…
— Батько непогано живе. Через рік на пенсію… Він, бачиться мені, набагато старший за вас?
— Років на десять… До слова, мені завтра п’ятдесят!
— Щиро вітаю вас.
— А з батьком, — продовжував Зеленяк, — ми спершу жили душа в душу… Якщо пригадуєте, з його вини вовки двадцять овець зарізали. У ті часи за подібне могли сім’ю надовго осиротити. Але я змовчав… Навіть із старшого ватага перевів його на завфермою. А потім трапилася неприємна історія. Тут і моєї вини багато… Молодість, шалена кров… Думаю, батько вам про це говорив, — глянув питально на жінку.