Дванадцять височезних колон, утворюючи посередині коло, піднялися серед ночі у небо.
Дванадцять мармурових колон, наче дванадцять чорних свічок, запалали сліпучим темним сяйвом, огородивши собою утворене коло.
Чим далі — чорні колони піднімались з-під землі, переростали вже гори, а в колі, між стовпами, заламуючи руки, бігла жінка.
Розпатлана, одягнута в лахміття, вона кидалася від однієї колони до іншої, але весь час натикалася на холод чорного сяйва…
Зловісне темне світло, немов напругою, відкидало її знову всередину, і нещасна падала на землю, але тут же знову схоплювалась і з усіх сил намагалася розірвати замкнуте коло. І як здалося Зеленякові, жінка поривалася до нього, кричала саме йому, але чорна стіна глушила голос страдниці. Ще не зовсім втративши чуття реального світу, Іван Петрович збагнув: побачене — плід нервового перенапруження, стресу… Проте уже не міг подолати страх. Весь охоплений ним, він панічно закричав і, падаючи на підлогу, ще встиг помітити, як блискучі мармурові колони, несподівано зібравшись в гурт, падають на нього.
Наступного дня обійстя Зеленяка нагадувало не місце майбутнього торжества, а радше похорону. Рідня, жінки, покликані готувати гостину, тільки й мали бесіду про удар, що схопив ювіляра вчора у конторі. Говорили пошепки, припускались різних здогадок. Великої піднесеності, урочистості як не було. Дружина Зеленяка, почувши страшну вістку, було, розпорядилась припинити готування. Проте сам Іван Петрович, оговтавшись після уколів, категорично заперечив: витрачено силу-силенну коштів, припасів, накликано звідусіль гостей, і тепер уже пізно щось міняти. Подібне призведе до небажаних слухів, здогадок… Людям тільки кинь на язик дрібку солі, а вони вже тобі наточать гори гіркого помела.
Навпаки, треба, аби ювілей пройшов якомога видніше, гучніше й засвідчив: Зеленяк міцно сидить у сідлі і нікого не боїться. Проте сам ювіляр ходив із передчуттям глибокої тривоги, уникав усіляких розмов і весь час намагався усамітнитись, втекти від людей. Хвилинами впадав у такий відчай і страх, що здавалося, почне кричати або скочить у колодязь.
Та ось під вечір стали наїжджати гості. Підносили дарунки, зичили найкращих земних благ і сподівань. Прибулих тут же садовили за столи, — їх поставили на дворі під шатром, сплетеним із березового гілля. Нарешті приїхав із області і впливовий родич.
— Переживаєш, ювіляре, — сказав, попліскуючи Івана Петровича по плечу. — Аж лице загубив.
— Як вам сказати… Такі торжества імениннику уже мало втіхи приносять, — відповів скромно ювіляр. — От коли б від п’ятдесяти починався відлік років назад, радості було би більше, повірте на слово.
— Ах ти, фігляре! Бачу, не проти ще й за якоюсь молодичкою скаконути, — поблажливо пригрозив впливовий родич.
— Ой, не до фіглів мені ниньки… — почав плакатись перед гостем за вчорашній день Зеленяк.
Впливовий родич спохмурнів, якийсь час мовчав, нервово покусуючи губи, далі взявся заспокоювати:
— Викинь, друже, з голови, хай під каменем тліє. Подібна екзекуція нині не тебе одного зачепила… Багатьох із нас це злить, дратує, але, на жаль… Зрештою, тобі боятися нічого. Тебе ми серед зими голого не кинемо. У наших погребах ще збереглося багато пороху, аби таких заслужених людей, як Іван Петрович Зеленяк, відборонити від нещастя. Давніх заслуг ми не забуваємо… А тепер ходімо за стіл.
Перший тост, як і велося, був за «генералом». Впливовий родич поважно піднявся, окинув поважним поглядом присутніх, прокашлявся й, уже дивлячись тільки на Івана Петровича, сказав:
— Дорогі родичі, гості, друзі ювіляра. Велика радість скликала нас сьогодні за ці багаті столи. По всіх околицях чується мені якась незвична піднесеність…
Гість правицею показав на околиці. Зеленяк повів поглядом за його рукою і скам’янів: над колишнім Грабовим обійстям почали знову виростати чорні колони. Тепер, завидна, при світлі надвечірнього сонця їх сяйво було особливо нестерпним.
Знявшись урівень із горами, дванадцять чорних мармурових свічок запалахкотіли, кидаючи присмерки на село.
Іван Петрович не відводив погляду і чекав, коли там, усередині, з’явиться жінка.
Наче випливши із мороку, вона тут же, як і вчора увечері, рушила на колони.
На цей раз чорні мармурові свічки розступилися, і жінка пішла над дахами прямо на обійстя Зеленяка.
Не змигнувши, Іван Петрович дивився на неї.