Розпатлана, обірвана, вона підходила все ближче…
Тепер Зеленяк уже бачив, що це немічна стара: згорблена, обличчя все у страшних наростах і кривавих струпах.
Бабуся підійшла до воріт і, дивлячись пильно на Зеленяка, спитала древнім, як тисячолітня пилюка, голосом:
— Ти впізнав мене?
— Із Іваном Петровичем знаємося уже не один десяток років, — вів урочисто впливовий родич.
— Я не знаю тебе! — раптом закричав Зеленяк. Відсахнувся й затулився руками від старої. — Згинь від мене! Я тобі нічого не винен! Хто ти?! Хто ти?!
Впливовий родич затнувся й ошелешено глянув на Зеленяка.
За столом перелякано й здивовано зашелестіли голоси…
«Я — Правда, — прогугнявила струпава стара. — Я той страшний суд, про який тобі колись говорили. Я меч караючий!..»
— Люди! Люди! — схопився Зеленяк. — Я нікого не знаю! Спасайте мене! Женіть її! — вказував на ворота.
Кілька чоловік притьмом підбігли до Зеленяка, не дали побігти до воріт.
— Лікаря! Лікаря! — кричала дружина.
— Іване Петровичу, заспокойтеся! Що з вами? — вмовляли гамівники.
— Вона там! Ви бачите — вона там! — показував вибалушеними очима на вулицю Зеленяк.
Але старої уже не було. Зосталися тільки колони над колишнім Грабовим обійстям. Немов від сильного вітру, чорні свічки почали враз розгойдуватись і падати на Зеленяка. І тоді він зігнувся, втягнув голову у плечі і закричав:
— Спасайтеся, люди! Вони придавлять і розітруть вас на воду!
…Івана Петровича опісля довго лікували у психіатричці. Для родичів, як виявилось згодом, це обернулося спасінням — і честі, і самого Зеленяка. Божевілля врятувало від слідства і суду. А грозило Івану Петровичу щонайменше десять років із конфіскацією майна. Ось і не вір після цього поговірці: нема лиха без добра.
Тепер Зеленяк сидить вдома. Вийде на двір, сяде і цілими днями не проронить жодного слова. А коли, буває, надходить на нього хвороба, стає надзвичайно активним, всюди переслідує молодого голову колгоспу і пристрасно радить висадити під полониною апельсиновий сад.
— Ти молодий чоловік, мусиш себе показати, — настійливо доймає того. — Я тобі говорю: висади під полониною апельсини, і будеш одразу помічений. Я у цьому навчений!
Голова охоче згоджується, обіцяє все зробити… Щоправда, тільки при умові, коли Зеленяк добуде апельсинові саджанці.
…Про пригоду із Зеленяком Волосяничу розповів нещодавно брат Іван — нині очолює слідчий відділ обласної прокуратури. Напевне, здогадувався Андрій, цю історію мусив знати і його співбесідник. Але, видно, мстивої потіхи вона йому по принесла. Інакше дядько давно б уже про це повів.
Чверть століття… Час немалий. І всі ці літа наздоганяло і над Волосяничем дамокловим мечем повисало — як і в той осінній день, на межі життя і смерті — лунке питання: «Чому? Чому?..» Чому Ладичко з такою великою радістю запропонував йому мотоцикл, який пильнував не гірше своїх чорних папок. Невже для того, аби позбутися небажаного свідка? Невже людина здатна знехтувати життям ближнього, кинути його у прірву заради того, аби не спіткнутися на дорозі до своєї мети? Страшні здогадки мучили, мучать, і, певне, не дадуть спокою ніколи… Мотоцикл розбило на десятки сплющених уламків, і причину аварії не вдалося встановити. Та й хіба до того було! Врятоване життя вартувало у стократ дорожче безглуздої тяганини, бездоказової тяжби.
— Люди родяться у сорочках, а ви, Андрійку, — у куртці, — неводнораз потім згадував Ладичко.
Саме полами куртки зачепився Андрій у межигіллі дерева, на яке летів, повис на ньому, не розділивши долю мотоцикла на дні прірви. Йому ще вистачило сили і свідомості виповзти на дорогу, і тут світ темною габою замкнувся перед очима.
Після двомісячного лікування в обласній клініці Волосянич уже не повернувся в районку. Перед випискою до нього навідався редактор обласної газети і запропонував посаду літпрацівника у відділі культури!..
Блудний син повертається весною
— З тих пір, як на дорозі мені стала гора, — продовжував байдуже дядько, — я уже не прагнув подорожувати вечорами в уяві. Кілька разів пробував навертатися у Березілля, але надаремне… Не мав і тої радості, котра колись несла мене додому. Зникла і легкість у тілі. Я вже не летів дорогою, а ледве волочився. Доходив до ріки і тут втомлено сідав… І ніхто уже не просився із серця на тамтой берег. Душа мовчала… Студено дихали води… Я навіть не пробував залізати у ріку. І через міст не хотів — знав, що мене зупинить гора. Просто сидів мовчки і слухав свою німоту…