— Ви не можете собі, Степане Володимировичу, навіть уявити, який мені, щез би у прірву, сьогодні сон приснився! — Із цими словами Голуб зайшов у кабінет шефа. — Ви не можете собі уявити! — повторив для певності й перехилився через письмовий стіл.
Шеф саме докінчив передову у завтрашній номер газети — з усього видно, матеріал йому вдався — був на вищому щаблі творчого піднесення й катав із клаптика паперу кульку.
— Уявіть собі, Голубе, не можу уявити, — саркастично змигнув бровою.
— Я так і знав! — безпорадно розвів руки Михайло. — Так ось уявіть: приїжджаю нібито додому, підходжу до обійстя, а назустріч мені ступає семимильними кроками… Хто б ви подумали? — Гігантський соняшник.
Шеф, одразу вловивши, що ось-ось Михайло явить на світ чергову абракадабру, відсунув кульку й зацікавлено нашорошив вухо.
— Голова соняшника хитається на півнеба, а перед собою в одній зеленій ручищі несе нашу хату, а в другій батька, — облизує пошерхлі губи Михайло і веде далі: — А над батьком ще й кружляє велетенська, завбільшки з коняку, бджола і весь час норовить вкусити. А батько, сарака, відбивається від напасті жердиною і так жалібно виє на все село… Прокинувся, тремчу від страху, ще й зараз не можу прийти до себе, а з голови не виходить думка: їхати, негайно їхати додому. Сьогодні вже, напевне, запізно, — дещо засумнівався, — але завтра — першим автобусом. А коли щось сталося?.. До кінця життя собі не прощу…
— Коли це у тебе, дорогий друже, прокинулися синівські почуття? Щось досі я не чував, аби з такою жалістю говорив про свого батька, — зауважив шеф. — Здебільшого згадував, як — щасливу долю би мав — лупив тебе ременем до посиніння, а наостанок вигнав з дому, напучуючи на дорогу: «Коли діти підростають, їх треба так лупцювати, аби світ за очі тікали з рідного обійстя, а коли надумають повернутися, то знову взятися за дрюк, питаючи, де так довго були?»
— Мій батько, хоч і лупив мене до сьомої шкіри, але все ж таки — рідна кров, і вона мене зове.
— Я мислю так, — шеф знову взявся за паперову кульку, — коли б насправді щось скоїлося вдома, уже б дали знати. Та й, коли вже по правді, твій батько, півроку, хоч і непоказний, але ще ого-го-й — як хорт, спритний…
— Та ви не дослухали мій сон. Так ось, після пригоди з батьком іду далі і раптом чую з-під землі благаючий крик. Обернувся — поруч колодязь, з нього і долинає той голос. Притьмом кидаюся до зрубу і бачу: із дна студні, замість води, на мене дивляться очі брата. І стільки в них болю, благання допомогти, — Голуб аж скреготнув зубами…
— Тут уже, дорогий мій друже, можеш бути і справді спокійний, — мирно порадив шеф. — Братові твоєму не загрожує біда. Від неї він надійно застрахований, — шеф рухом пальців ніби загратував віконце.
— Брат хоча й скоїв аварію, проте не по своїй вині, — офіційним тоном сказав Михайло, — і чужому горю нікому не личить радіти, а поготів вам.
— Чого ж ти від мене хочеш врешті-решт! — шеф схопився зі стільця.
— Аби ви були людиною, вміли біль ближнього прийняти як свій і відпустили мене завтра додому.
Шеф заплющив очі, набрав повні легені повітря й істерично закричав, плескаючи в долоні:
— Хоч і нині — на завтра, післязавтра, на скільки хочеш, тільки згинь з очей!
Відтак зі злості зігнув палець і щосили вдарив по паперовій кульці. Та потрапила в книжкову шафу й, одлетівши, рикошетом вдарила в око.
— Ось так би й давно, — спокійно сказав Голуб і вийшов з кабінету.
Михайло, озиваючись до грибів найніжнішими словами, чого з ним ніколи не траплялося в житейських буднях, обережно зрізував корінці й складав, шляпочку до шляпочки, в кошарку.
Найповажніші місця, звичайно, посідали нагодовані підосиновики, а біля них вже, як бідні родичі, підберезовички. Грибне Ельдорадо швидко опустіло, й Голуб помалу пішов поляною далі, вниз за сонцем. Це тільки початківець буде перти вранці супроти світла, коли воно молоде, сильне, оманливо грає, міниться сліпучими кольорами, серед яких гриба годі розгледіти. Справжній грибар знає: в таку пору щастя своє шукай у притемнених зворинах. Стань на споді улоговини і дивися пильно вверх. Сонце сюди ще не встигло заглянути, але його промені, що течуть зверху, розсівають рівномірне м’яке світло по її схилах. Ось тоді гриб, видурений згорішнім сяйвом, повніше являється на твою радість. Так і є! На кореневищі підстаркуватої берези, що трохи не дійшла верху звору, примостилися два підосиновики: один могутній, з капелюхом широкополим, а біля нього — зовсім дитя, невисоке, товсте, шляпка налізла на вуха… Ану лишень, манюні мої, до кошарки, тут вам веселіше буде у гурті! Ось один — дідусь, другий — його онука. А де ж родичі ваші — сестри, братове, вуйки, тітки. Нема? Печально, вельми печально.