Михайло повзає на колінах довкола берези, як натренований пес, винюхує кожну травинку, але весь час натрапляє на якісь загадкові здоровенні гриби попелястого, жовтувато-коричневого, блідувато-червоного кольору, що майстерно видають себе за підберезовики. Ось і біля стежини, що розкручується від звору, їх ціле багатодітне сімейство — більше десятка вкупі. Як глянеш зопалу — в очі плюнь, коли не приймеш за білі, а воно ж чорт зна що за порода. Голуб загалом ніколи не чіпає підозрілих йому грибів, і ті, яких не збирає — отруйні, їстівні чи умовно-їстівні, — хай собі животіють на здоров’я. Ліс — мудрий вуйко — непотріба, дармоїда у собі не потерпить. Коли вже привів кого на світ, то вже з потреби, тільки йому відомої доцільності. Але оце святе сімейство підозрілих грибів при стежині, трошки замаскованих під біляки, чомусь дико озлило Голуба. Він спирається на ноги, хапає корзину, підходить до грибної купи, люто копає і… з жахом помічає, як врізнобіч летять шапки й корінці здорових білих грибів.
«О, мама міа! — виривається здавлений крик із грудей. — Бодай ви повилазили, коли осліпли!» — лупить себе кулаками по зціплених очах і, не довго роздумовуючи, навкарачки збирає пошматовані тільця біляків — там надломлену шапочку, там понівечений корінець, там ще якусь частинку.
Це, певне, достеменна спокута за вчорашні гріхи — брехню про сон, батька, брата…
Вийшовши учора з кабінету шефа, Голуб, якщо по правді, відчував таки, як совість гризла, неприємно муляла. Ну, придумав би щось інше, аби спокійно вибратися у ліс, а то ж справді… Але що, що?! Шеф уже настільки звик до дірявого даху і стелі у Голубовій квартирі, поламаних замків, водопровідних кранів, які безперервно прориваються, затоплюючи його квартиру і сусідів, що здавалося, це вже стало і його щоденними клопотами. Тут треба було шукати якихось тонших, ніжніших струн душі…
«Мені справді страшенно хочеться навідати батька, і я це конче здійсню пізніше, хай простить мені. Жаль і брата, що з дуру зніс півбудинку краном, поламав ребра господині, яка поралась у цей час на кухні, розбив повністю машину, але чим йому зараджу?! Адже мені так не терпиться по гриби», — розраював себе Голуб, йдучи на базар. Справжній грибар завжди починає з ринку. Це найточніший барометр грибної погоди. Поважні, тлусті біляки, більш підтягнуті й допитливі підберезовики, скромні, непоказні сироїжки, літні моховички, непевні й зрадливоокі шампіньйони — все грибне військо вишикувалось між рядами перед своїми господинями. На недосвідчене око ці сільські жінки такі собі простачкуваті, наївно-добродушні, без лукавинки в погляді — ну, свята простота…
— Коли б знали, скіль ніг стерла, доки цю бідноту напитала, то й не торгувалися б, — скаржиться дебела тітка кілограмів сто двадцять й молитовно складає на грудях руки.
— Ваших би ніг, тітко, стачило кілька разів пішки земну кулю обійти, — зауважує Голуб.
— Ой, не смішкуйтеся, пане громадянине, — скорботно мовить жінка, — таке скажете чесній челядині, як би по серцю батогом луснув.
— А де збирали, в якому місці? — питає Голуб.
— У лісі, — відповідає уже без всякого інтересу холодно тітка, вмить збагнувши, що з Голуба покупець, як із неї балерина.
— Звісна річ, що не на асфальті, але в якому лісі?
Тут тітка повністю зриває із себе маску наївності й відрізує, як ножем:
— Звідси не видно!
Сердито схрещує досі молитовно складені руки й байдуже дивиться на базарну стелю. Ось тобі й свята простота! Її голими руками не візьмеш. Тут потрібна дипломатія, власне й не стільки вона, як підступна хитрість, вміння розговорити супротивника, збити його з пантелику і зловити на тій бистрині, де він найменше цього сподівається.
Базар гуде, вирує. Отже, вперед!
— Добридень, нанашко! — з радісно-бентежливим усміхом розкриває Голуб руки для обіймів перед невеличкою літньою жінкою — примостилася з кошаркою парадних біляків перед сходами на другий поверх.