— Це кімната мого чоловіка, — сказала господиня. — Він надзвичайно шанує чистоту і затишок. Йому їсти не подай, тільки аби вернувся з роботи в ідеально прибрану кімнату.
— А де ваш чоловік працює, коли не таємниця? — поцікавився Голуб.
Жінка сумовито усміхнулася, зітхнула втомлено, наче робота чоловіка була для неї непомірним тягарем, й мовила скоріше сама до себе:
— Він у мене льотчик. Довгий час пробув на пенсії. А потім раптом — й досі не прийду до тямки, що йому спало на гадку, — покинув мене й полетів… Вже пройшло чимало часу, а він і досі ще не повернувся з польоту. Напевне, в усьому моя вина. Я страшезно не люблю прибирати, а він дуже шанує чистоту і затишок… Все життя погрожував, що покине мене через безгосподарність. А я сміялась, бо знала, що чоловік мене до безтямки кохає і цього ніколи не вчинить. І, бачте, сталося. Але хіба моя вина у тому, що із дитинства мене ніхто не привчав до хатнього порядку? — спитала безпорадно жінка, шукаючи у співбесідника розради.
Потім встала, поправила на ліжку подушку, витерла рушником із підвіконня невидимий пил і, обернувшись до Михайла, весело сказала:
— Хочете, я вам розповім історію, в яку мало хто вірить? Але про те, що це було насправді, можу посвідчити якими завгодно документами і фотографіями.
При цих словах підійшла до шафи, відчинила нижню шухляду, витягла інкрустовану срібну шкатулку й поставила перед Голубом.
— Я народилась в одній із найбагатших родин Будапешта, — мовила притишено, чинно вмощуючись за столом. — Вся сім’я наша із древнього графського роду, а я вирішила стати актрисою. Ви не можете уявити, який переполох викликала моя неймовірна забаганка у титулованій родині. На той час, початок двадцятих років, актор вважався всього-на-всього клоуном, блазнем. Але я, наперекір усім забобонам, моралі, свому суспільному становищу, перемогла і стала-таки актрисою.
Останнє речення жінка вимовила рішуче, з неприхованою погордою, що вона таки принесла себе в жертву мистецтву, зуміла порвати з правічними законами роду, піднятися над ним духовно.
— Я грала у п’єсах Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Чехова… Я кожного дня народжувалась, любила, страждала, вмирала, аби назавтра воскреснути знову. Я пережила сотні людських життів і доль. Ви уявити не можете, яке це велике таїнство — втілитися у чужу плоть і стати нею. І якщо я плакала, то справдішніми і чистими сльозами, і якщо любила… — тільки єдиний раз в житті так можуть кохати, коли страждала — такий біль зазнає лиш людина згорьована. Коли приходила вкрай знеможена зі сцени у свою акторську кімнатку, не могла туди увійти — від порога і аж до стелі все-все було викладено квітами. О боже! Мені здається, після того на землі не росло більше таких красивих і пахучих квітів.
Тут жінка на мить заплющила повіки, глибоко вдихнула повітря і вся просвітліла якимось бентежним щастям і натхненням. У цю хвилину, здавалося, вона знову, через пил давно зітлілих років, відчуває невмирущий запах букетів, дарованих шанувальниками її таланту. І цей запах був для неї не ефемерним, ілюзорним, а цілком реальним: він мав колір, своє обличчя, був відчутним навіть на дотик. Бачилося, кожна квітка знову розквітала в пам’яті жінки, розкривалася їй до останньої пелюстини, будячи такі прекрасні і водночас до сліз болючі і неповторні спомини.
Господиня неквапно провела долонею по очах, наче витираючи з них рештки тих спогадів, струснула головою і продовжила:
— І ось одного разу, увійшовши у свою кімнатку, я застала зовсім юного чоловіка із букетом польових ромашок. Пригадую, не так вразила поява незнайомця, як його букет. Мені дарували найвродливіші троянди, гвоздики, голландські гладіолуси… А тут — бідняцькі ромашки. Молодий чоловік назвав себе Імре… Добош Імре… Був одягнутий дуже скромно, але охайно, зі смаком. Про себе повідав, що він із сім’ї бідного ремісника, вчиться на льотчика і, в надії заробити якісь гроші, пише п’єси. Одну з них і приніс мені. П’єса називалась «За вікнами вічного смутку». Назва мене заінтригувала, і я того ж вечора прочитала, але твір був слабенький, ролі невиразні, сірі… Дуже вибачаючись, відмовила автору зіграти роль головної героїні — сентиментальної сільської дівчини, ошуканої підступним коханцем-городянином. До речі, подібних п’єс тоді ставилося у балаганчиках дуже багато, і вони мали успіх серед простих людей, а я грала на сцені одного із найзнаменитіших театрів Будапешта. На мій подив, автор зовсім не образився, а якось навіть зрадів. Зовсім безцеремонно освідчився мені в коханні і сказав, що це була єдина можливість зі мною познайомитися. Досі переді мною ставали на коліна графи, барони, високі військові чини, благали моєї руки і я це сприймала за належне, зовсім не дивуючись. А тут убогий юнак, значно молодший за мене, пропонує свою любов. Повірте, я вперше у житті розгубилась і не знала, як себе повести. Мені і в думку не могло прийти, що бідний хлопчина наважиться на такий рішучий, сказала б, самовпевнений, навіть нахабний крок.