— І перед тим нічого такого не запримітили, аби в око запало? Ну, перед вечором, може, вдень?
— Та ні. Жодної людської душі не з’являлося в тоту днину.
— А може, звірі якісь. Один, два… Всяке ж могло бути, що на перший раз і не подивувало б, — настійно підказував Пастеляк.
— Ой, почекайте!.. — похопився ватаг.
Думками повільно увійшов у себе й почав обережно промацувати хвилину за хвилиною злощасний день. Дійшовши до обіду, сплеснув руками.
— Птиця! — крикнув. — Птиця! Як теперішнє сонце, бачу: на полуденок із долини прилетіла на полонину величезна птиця. Мій старший син, пам’ятаю, ще сказав: «Няню, дивіться, що за дивне сотворіння з’явилося у небі — крилища, як у дракона». А я позирнув і сам зачудувався, бо ще, відколи живу, такого не бачив. Птиця ж політала, політала над горами і зникла. Відтак, видиться мені, вродилася ще раз на заході сонця. Але при чім тут це?
— Це я так, до слова, — сказав Пастеляк. — Просто іншим разом, коли бачите таке чудо, не полінуйтеся зняти із плеча гвера й стрільнути. Аби душі спокійніше…
Коли жандарми з ватагом покинули обійстя, Пастеляк зайшов у хату й пошепки промовив:
— Це він, Дзьобак. Господи, що в нього за сила! Скам’янів би там, де стоїть!..
Сказав останні слова й забувся на цій мові…
Минали дні, а від Петра — жодної вістки. Тут вже сполошилася й сім’я. Прибігла Дзьобачка, впала на коліна перед Пастеляком.
— Василю, змилуйтеся, де запропастили Петра, куди поділи батька від дітей?!
— Ганно, не мороч мені голови, відкіля я знаю, де Петро дівся. Ачей, не засолив його у бочці на зиму, — відбивався правдами й неправдами Пастеляк. — Ти ліпше пошукай у котроїсь вдовиці…
А сам аж почорнів за той час. Якщо вбили Петра — біда невелика, але коли упіймався і викаже? Якої тоді заспіває!
— Гей, Петре, Петре! Де ти дівся, по яких світах тебе носить? — якось гірко подумав Пастеляк на самотині.
— Я тут, газдо! — почувся голос.
Пастеляк оглянувся — перед ним стояв Дзьобак. Худющий, аж вилиці світяться.
— Де ти був так довго?! — спитав переполошений Пастеляк.
— Газдо, я ж вам казав, — мовив докірливо Дзьобак, — добре міркуйте, що говорите. Коли я переходив румунську границю, ви наказали: «Скам’янів би там, де стоїть!» Я став скелею, то й чипів досі. Щастя, в добру годину покликали, бо пограничники уже хотіли під мене динаміт закладати. Ви хіба не знаєте страхопудів румунів? Границя чиста, рівна, спокійна, а тут раптом скеля виросла.
Далі Дзьобак зняв із себе бесаги, перекинув їх — і на стіл посипались пачки грошей…
— Ну ось, газдо, твої наміри збулися. Тепер можеш хоч і все скупити, — сказав полегшено і кинув пусті бесаги під ноги Пастеляку.
Василь, як осліплений, підійшов майже навпомацки до столу й почав тремтячими руками перекидувати туго перев’язані пачки… Але що це? Йому здалося, що на синіх банкнотах відтиснені портрети якихось немовлят, дітей — голубооких, чорноволосих, білолицих, смаглявих… І тут згадалося: «Аби розплатитися, мені мало продати ще й не народжених онуків і правнуків аж до десятого коліна».
«Яка дурниця може привидітися перестрашеному чоловікові», — усміхнувся подумки і глянув на Дзьобака. Той сидів біля дверей на ослінчику й перебирав невеселі думки.
— Петре, а як тобі вдалося так зникнути? Як ти худобу перегнав невидимо для всіх? — запитав Пастеляк.
— Хіба це має тепер значення? Може, по небу, а може, і під землею, — відповів, зітхнувши, Дзьобак.
— А чого ти журишся?
— Всіляка дурниця лізе в голову. Ось ніяк не полишає мене думка, що ти, газдо, десь із п’яної голови забажаєш, аби я став змією. А я тоді справді можу вжалити — біди не обберешся, — сумовито похитав головою Дзьобак.
— Згину… — спересердя хотів, було, вимовити прокляття Пастеляк й плеснув себе по роту.
— Дивись. Як собі хочеш… — байдуже сказав Дзьобак і вийшов з хати…
По недовгім часі смирненька крихітка Пастелякового поля, жадібно пожираючи межі, почала роздаватися вшир і впоперек, все далі відтісняючи до Віщунки дрібні царини. Тепер Василь кожного свята і неділі посідав у церкві місце на передній лавиці — серед найповажніших газдів. Все йшло, хвалити Всевишнього, йому на руку. Одна тільки біда — Дзьобак. Він, як тінь, як відлуння Пастелякового голосу і думок, невідступно простував за своїм газдою.
— Петре, маю чомусь таке відчуття, що якби в мене блискавка вліпила, потрапила би одразу і в тебе — аби-сь і стояв на віддалі в сотню кілометрів, — якось зізнався Пастеляк.