Під стріхою, у темній закутині, намацав гріб і потягнув на середину. Старанно обтер павутину, пилюку… Труна чорно і якось зловісно засвітилась у темряві. Ось уже кілька років лежала вона тут, дочікуючись свого часу. Пастеляк замовив собі її одразу після того, як отримав похоронки на своїх синів. Гибель дітей глибоко вразила діда і вперше заставила замислитись його над скороминучістю життя. Доти він ніколи не задумувався, що прийде час і все доведеться залишати… Завжди чувся при добрій силі і життя бачилось йому безкінечним, неозорим… Коли й помирав хто, дід сприймав це за належне, що так мало і мусило статися, проте ніколи не допускав думки, що це може настигнути рано чи пізно і його. Бачив себе у цьому світі вічним, сильним і всевладним. Однак смерть п’ятьох синів потрясла, перевернула у ньому колишні устої. Все більше згадував пережите і чогось панічно боявся заглядати у майбутнє. Тоді і спало на гадку замовити загодя собі труну. І не будь-де, а в самому Будапешті. Майстри пропонували морений дуб, але дід, хоч і великі гроші довелось заплатити, настояв, аби гріб виготовили йому із тисового дерева — вічного дерева. Навіть на тому світі він хотів різнитися від інших…
«Горе, велике горе, коли батьки хоронять дітей у своїх гробах», — подумав дід і, тяжко зітхнувши, обв’язав труну в’язілем і обережно спустив по драбині донизу.
На дворі кинув у деревище кирку, лопату, прикріпив гвіздками віко і, впрягтись у нього, поволік на собі до церкви. Йшов тяжко безлюдними вулицями, волочив снігами гріб і чомусь весь час здавалося, що доля впрягла його у проминуле життя, яке йому вже, не перестаючи ні хвилини, тягнути до останку.
Вуйко Михайло лежав біля дзвіниці. Скоцюрблений, обірваний, зарослий, він одразу якось здрібнів. З колишнього могутнього, здорового і красивого чоловіка смерть вчинила жалюгідного хлопчиська. Дід став перед сином на коліна, зібрав із чола волосся, пригладив його назад, і чомусь раптом згадалося давнє…
…Вуйкові Михайлові, здається, йшов сьомий рік. Пастеляк якось повернувся увечері із поля і помітив, що в домі всі чомусь перелякані.
— Щось трапилося? — спитав суворо дружину.
— Та-а-а ніч-чого такого страшного, — відповіла, заїкаючись.
Діти теж примовкли, злякано косуючи на малого Михайла. Той сидів на ослінчику і збентежено дивився то на матір, то на батька.
Пастеляк відчував: щось мусило таки трапитись незвичайне, проте більше не обмовився жодним словом: так чи інакше він дізнається. Сів спокійно до вечері, але не встиг і ложки до рота піднести, як під ліжком щось зашаруділо, завовтузилось і почувся крик.
Пастеляк питальним поглядом обвів хату. Дружина і діти заціпеніли.
Встав із-за столу, відкинув із перини покривало і тільки нагнувся, як з-під ліжка вилетіло молоде совеня і впало посеред хати. Обличчя Пастеляка вмить перекосилося, очі гнівом червоним налилися і, ледь пересилюючи дику лють, закричав-захрипів:
— Смерть! Хто смерть приніс у мою хату? Хто посмів?! Роздеру, як жабу!
— Васильку! Дорогий Васильку, змилуйся, богом тебе прошу! — кинулась у ноги дружина. — Малий Михайло десь упіймав і приніс до хати. Просила його, молила, аби викинув, а він шкодує, бо в пташеняти нога поламана. Васильку, ти ж отець!.. Сам знаєш, який Михайло жалісливий до всього.
— Відійди! — рявкнув Пастеляк і відштовхнув від себе дружину.
Однією рукою схопив совеня, другою підчепив за барки Михайла, виніс на двір й попрямував до дровітні. Кинув совеня на ковбицю й простягнув малому сокиру.
— Ти знаєш, що сова віщує смерть, але приніс її у хату. Ти їй і відрубай голову.
Син зблід, перестрашено подивився на батька й вчепився йому за сорочку.
— Няньку, няньку мій, все вас буду слухати, що скажете, робитиму, тільки не рубайте пташці голови. Відпустіть її, няньку мій рідний, буду вас слухати, не рубайте…
— Ні! — просичав Пастеляк. — Не я, не я, а ти відрубаєш їй голову. Ти приніс, ти її і знищиш, а інакше смерть прийде в обійстя!..
— Ні! Ні! Ні! Не буду, не буду! — заволав Михайло.
— Будеш!
— Ні! Ні!
Тут, не довго думаючи, Пастеляк силоміць всунув малому в долоню сокиру і його ж рукою вдарив лезом сові по шиї. Обезголовлений птах підлетів, впав біля порога і в передсмертних конвульсіях забив крильми. Михайло зойкнув і втратив свідомість.