Більше двох тижнів відходили сільські ворожки сина, доки прийшов до себе. І що тільки не чинив відтак Пастеляк — і ласкавим був до Михайла, і ніжним, і добрим — з тих пір син став замкнутим, відлюдкуватим і зненавидів батька. Цю ненависть Михайла старий відчував потім все життя.
…І ось тепер, біля мертвого сина, Пастелякові чомусь подумалося, чи не заставив він силоміць, того далекого вечора, самого ж Михайла відрубати голову власній долі. Чи не з того і почалася трагедія сина?
Дід глянув на мертвого і аж відсахнувся. На губах вуйка Михайла зійшла і скрижаніла посмішка, якої досі не було. Страшна така, синя і холодна посмішка.
Старий швидко схопився, вийняв із труни кирку, лопату і почав копати могилу. Ніколи і ніде земля не буває такою тяжкою, впертою, як тоді, коли риєш у ній могилу. Моцні у діда руки, але закервавились, доки викопав її. Далі ж із поспіхом і страхом поклав у труну сина. Навіть не поцілувавши, заколотив деревище гвіздками, обв’язав мотузкою, опустив у яму і засипав.
Сяк-так впорядкував могилу, став на коліна і почав молитися. Але не встиг прошепотіти й кілька слів, як раптом земля перед ним заворушилася, почала підніматися. Відтак із глибин могили спливла труна й впала перед Пастеляком.
— Боже великий! — прошепотів перестрашений старий. — Стільки гріхів натворив, що й земля його уже не приймав до себе.
І знову, не гаючи часу, почав Пастеляк ховати сина. І знову земля викидувала труну. Тоді старий приніс з-під кладовища кілька величезних валунів. І коли в котрий раз засипав могилу, одразу придавив її каменюками. І тоді земля, тяжко зітхнувши під неймовірним тягарем, замовкла назавжди…
Обережи нас, мамо-заступнице
… — А тепер, дорогі діти, час уже додому, — сказав лагідно дід і підійшов до Павла.
Зняв шапку з його голови і ніжно погладив по білявому чубчику.
— Вилитий Михайло у дитинстві, — промовив тихо. — Віншувальник дорогий.
Подякувавши, ми рушили на вулицю, але тут дід несподівано окрикнув:
— Пождіть лиш, діти!
Зупинилися. Дід вскочив у хату і через кілька хвилин, як і перед цим, знову вийшов із жмутком грошей. Опиратися було несила. Зіжмакані купюри знову засунув у торбу.
— А тепер повіншуйте мені легкої смерті! — вичавив із себе одним подихом.
— Ви що, діду?! — я отетеріло глянув на нього.
— Повіншуйте, повіншуйте — так мені буде легше, — мовив зовсім спокійно і якось навіть байдуже.
Павла за язик не треба було тягнути.
— Віншуємо, діду, аби під вікнами вашої смерті завжди, завжди і цілий рік співали красно рожі, — бовкнув брат.
Недовго роздумуючи, я з усієї сили ляснув Павла по потилиці. Той аж зіщулився.
— Не бий його, — перехопив мою руку дід. — Він дуже гарно вміє віншувати.
Попрощавшись із дідом, ми вийшли на вулицю.
— Ой, неборе, дістанеться нам від баби, коли прочує, що заходили до діда віншувати, — мовлю Павлові. — Завжди ти мене до якоїсь біди наведеш…
Проте він, понуривши голову, мовчить. Далі сповільнює кроки, зупиняється і, благально дивлячись на мене, раптом каже:
— Ходімо до мами… Повіншуємо їм. Вони чекають нас… Я знаю, мама ждуть… — І тягне вже за руку у бік кладовища.
Ой, і нагородила мене доля цим дивакуватим братом. Завжди щось нелюдське прийде йому до голови. Хоч і серджусь на його ненормальну забаганку, але сльози підступають до очей.
— Ходімо, я дуже прошу тебе, — хникає Павло. — Увидиш, мама такі раді будуть…
— І не кажи, їм тільки й радіти від твого віншування. Вони і сонця не чують, а ти… — дивлюся з осудом на брата. Але далі беру його міцно за руку і, картаючи уже себе, як то нині, у великдень народження Нового року, мені самому не прийшло на гадку провідати могилу мами, прямуємо до кладовища.
— Диви, хто йде, — штовхнув мене Павло ліктем й кивнув на узгірок.
Від лісу, згинаючись під в’язанкою хмизу, йшла, тонучи в глибоких снігах, Марія Васильцюня.
— Добрий день, тітко Маріє! — сказав несміливо я, коли порівнялись. — Віншую вам щасливий Новий рік. Аби-сьте в гаразді малися, у добрім здоров’ї дочекалися вуйка Юрка… — І обірвав мову…
Марія випросталася, усміхненими очима подивилася на нас й кинула в’язанку на землю. Розтерла, хукаючи, руки, заправила під хустину русяве волосся й ласкаво мовила:
— Спасибі, дітки. Най і до вас доля не скупиться на щастя. Ростіть великі, щедрі, будьте чемні, як і ваша покійна мамка. І запам’ятайте: ви тепер мусите жити, робити добро людям і за неї.