Але жінки уже не слухали причитань п’яного Гробаря і з’юрмились біля воріт Галасів.
Петро із Мартою сиділи на порозі, і стара хатина, виділося, не витримає їх горя і з хвилі на хвилю, ридаючи, зіпреться Галасам на плечі. Марта, стиснувши голову руками, безголосо плакала. Петро, певно, все ще не усвідомивши того, що сталося, пробував заспокоїти жінку і якось незграбно, може, вперше у житті, гладив Мартині руки. Завбачивши жіноцтво біля воріт, Галас здригнувся і по хвилі чомусь усміхнувся винувато. І ця сумна, вибачлива усмішка настільки вразила всіх, що жінки оніміли. Стояли безпорадно перед воротами і не відали, що робити — іти розраювати Петра і Марту, чи помалу розходитись по домівках: нехай виплачуться Галаси, бо за ці роки кожен вкусив стільки горя, і коли б люди не дали волю сльозам, серця їх давно б уже скам’яніли.
І тут усіх врятувала Кривулячка.
— Ниськи вночі обіцялася прийти до мене ворожити Легезаня, — шепнула на вухо Васильцюні Марії.
— Леге-ге-за-ня, — немов змія, шиплячи, поповзло поміж жінками.
— Коли прийде?
— Опівночі.
Жінки, немов винуваті у горі Галасів, з опущеними головами почали розходитись по обійстях. Радості і свята як і не було.
— Ми теж підемо, мамо? — спитав, коли вернулись додому.
Мама сіли на ослоні, склали на колінах руки і втомлено мовили:
— А чого туди йти. Коли живий, вернеться, а як ні — чого добру душу у землі тривожити.
Я впав перед ними на коліна, схопився за руки і відчайно заблагав:
— Все життя буду слухати вас, що скажете, зроблю! Тільки ходімо! А може, Легезаня знає?!
Батька я майже не пам’ятав. Тільки пригадую, здається, то було у 1938 році, я прокинувся від дотику чиєїсь руки. А потім наді мною хтось схилився і поцілував у чоло. І я знову заснув. А на ранок прийшли жандарми, перекидали всю хату, проколювали багнетами сіно на оборозі, лаяли матір, грозили пустити обійстя з вогнем. Але мати…
— Три роки його не виділа, не знаю, — весь час повторювала.
Я спершу — а пішов тоді мені п’ятий — нічого не міг збагнути. І тільки тоді, коли один з пір’яників знайшов у скрині пляшку чорнила і розбив її на стіні, я згадав ніч і на чолі у мене затеплівся поцілунок.
Мати після того ще довго плакала перед стіною, по якій синім павуком повзло чорнило, а на другий день побілили заново хату. І вималювали її сумними пуп’янками троянд.
Перед північчю жінки, вдовиці і ті, які ще свято чекали, зібралися у Кривулячки.
У хаті, немов сліпець на сонце, кліпає лампа. Коли вона майже згасає, тіні жінок, наче голодні на хліб, гуртом кидаються до столу, а загориться сильніше — розбігаються, злякані, по кутках.
Тільки годинник відлічив дванадцяту, Легезаня — згорблена й корячкувата, як трьохсотрічна ворона, — витягла із бесаг срібну миску й налила води. Поклала на стіл, накрила чорною хусткою, відтак пообіч запалила дві свічки і дмухнула на лампу. Темрява стала ще густішою, і ледь освітлені обличчя жінок ніби скам’яніли в німому очікуванні.
Першою до столу підійшла Марія Васильцюня. Легезаня зачерпнула із торбинки маку і пильно подивилася на миску з водою. І в цю мить — я сидів навпроти неї — помітив, як свічки, що колихалися на столі, запалали в її очах. Стара сипнула по хаті насінням і зашепотіла:
— Сію, сію, — шелестів мак, неначе з долоні Легезані зграями злітали сотні незримих голосів. І полум’я свічок в очах старої затанцювало зміями.
Марія перелякано дивилась то на стіл, то на жінок, немов питала у них захисту. Легезаня правицею обвела кілька разів миску з водою і рвучко зірвала хустину.
— Подивися, — наказала сухим голосом.
Марія обережно глянула на воду в срібній мисці.
— Що бачиш?
— Нічого, — розчаровано відповіла.
— А я виджу темряву, по всьому світу темрява.
— Мертвий?! — скрикнула Марія.
— Тихо!
Вмить по хаті розплеснулась тиша. Легезаня приклала до миски вухо і завмерла. Потім обернулась до Марії.
— Холод і темрява по всьому світу, але я чую, що в ній б’ється живе серце. Воно кричить з далеких земель. Живий твій Юрко, але очі загубив.
— Боже мій! — заломила руки Марія. — Аби тільки вернувся, я би ’му очі найчистішою росою мила, я би ’му світло своїх очей віддала, аби тільки живий, — і помчала у ніч.
Мамина черга була третьою.
— Що бачиш? — спитала Легезаня.
Мати пильно вдивлялись у миску з водою.
— Ніби вогонь горить?