А над селом у цю хвилю залунав розпачливий крик Марії Васильцюні, якій Василь Гробар вручив щойно похоронку на Юрка.
…Це було вже три тижні по війні.
Ми запомогли Васильцюні закинути на плечі в’язанку з хмизом.
— Ростіть великі, дітки, — сказала Марія. — А куди зібралися?
— До мамки віншувати, — відповів Павло.
— Будете повертатися, неодмінно зайдіть до мене. Щось та й знайду обдарувати вас. Бо, самі бачите, нічого не маю при собі, — глянула долі собою безпорадно. — А може, біг дасть, то й Юрко на той час уже дома… — Й, обірвавши на слові мову, обернулася й сторожко почала спускатися до потоку…
Опісля похоронки Васильцюня стала якоюсь дивною. Візьме, бувало, серед ночі та й запалить вогнище в обійсті і сидить при ньому до самого ранку. Або ж наготує всіляких страв, накладе у тайстру й ладнається на кілька днів у далеку дорогу.
— Куди ж ти, Маріє, зібралася? — питають баба.
— Нині під ранок прийшов Юрко до вікна і каже: «Я, Марько дорога, на станції. Ізсадили мене цімборе, а додому ніяк дороги не знайду». Оце тепер зібралася і йду до нього, — відповідає Марія.
— Але ж це сон, — перечить баба.
— Ну і що? Мої сни віщі, — незворушно говорить Марія.
Провівши сумним поглядом Марію, через дубові ворота входимо на кладовище і наче втрапляємо у зовсім інший світ. Тиша, безгоміння… Життя наче зосталося потойбіч воріт. Тут час, зачепившись за посірілі хрести, бачиться, завмер, скрижанів, і вже ніщо у світі не заставить його ворухнутись. Навіть сніги — великі, новорічні сніги — тут мовчазніші, холодніші, аніж у селі, і дивно-предивно чисті.
«Ось жили люди… Раділи, мучились, веселились, страждали, а прийшов час і віднесли їх до вічної домівки, — думаю собі. — Пожурились рідні, поплакали і поховали… І всі гріхи, і всі добрі і чорні діла разом із тілами прийняла земля… А нам, живим, залишається велика журба. І чи не тому сніги, — гадаю собі, — на кладовищах найчистіші у світі, бо вони — наче жалі наші за відійшлими».
Невдовзі і зупиняємось біля маминої могили.
— Добридень, мамо, — кажу тихо.
— …Ми прийшли до вас, мамо… Чуєте нас?.. — продовжує Павло. — Як прийде тепло, ми насадимо вам багато-багато красних рож… та й іншого квіття… Най вони цвітуть цілий рік над вами…
Тут Павло вивільняє свою руку з моєї долоні, стає перед могилою на коліна. Далі добуває із пазухи недопалену свічку, розгрібає в маминому узголів’ї сніг, длубає нігтями землю… Потім встромлює свічку в маленьку лунку, виймає з кишені сірники. Мені весь час кортить його запитати, як він надумався і звідкіля взяв цей недопалок, хто йому дозволив брати сірники. Ой, і дісталося би йому за це від баби! Проте мовчу. Павло запалює свічку… Вогник, наче пташка, затріпотів у його долонях, далі випорхнув і весело, безтурботно заспівав над снігами. А мені такий жаль упався!
«Мамко, мамко, вам би лиш ще жити і жити… — ковтаю у собі сльози. — Завіщо вам така покара?.. І від кого?! Люди, люди, чому ви буваєте такими немилосердними, злими?!
Кажуть, чоловік боїться звіра. Але звір, я знаю, ніколи ситим не нападе на чоловіка або собі подібного. А люди, мудрі люди найбільше бісяться від ситості… Жадоба до неї жене їх на вбивства. Життя, наші баба кажуть, таке коротке, як ранкова росиця. То чому ж тоту росицю збивати дочасно? Смерть — щезла би під морським камінням, у лісах диких, зворинах недоступних її дім — завжди страшна. Але смерть насильна, передчасна — ще жахливіша своєю потворністю…
Я не відаю, ким буду, коли виросту. Але ким би не став — пастухом, хліборобом, простим робочим або великим чоловіком — все робитиму, аби по мені залишилося добро і на землі, і в серцях людських.
Я завжди звертатимуся до совісті озлоблених і розгублених, зневірених і пропащих, аби не чинили одне одному зла.
Я будитиму їх сумління і закликатиму, аби зрозуміли, що вони люди, що кожна, віддана ближньому, краплина любові, добра рано чи пізно повернеться до них у стократ сильнішою.
Цьому навчатиму і малого брата Павла…»
Він стоїть навколішки біля могили. Свічка, наче живе серце, тріпоче серед білого, холодного безгоміння могил і плаче над нашою мамою.
Я теж стаю поруч брата на коліна, складаю побожно руки і пристрасно шепочу: «Мамо моя дорога, ви чуєте мене там — далеко-далеко, потойбіч снігів… Мамко-заступнице, поможіть мені із того світу, аби тут, серед живих, здійснилися мої теперішні щирі мрії і добрі бажання… І ви, сніги чисті, сніги новорічні, поможіть!.. І ви, дерева, поможіть, і, небо, поможи!.. І ви, Люди, поможіть!»