БЛУДНИЙ СИН ПОВЕРНЕТЬСЯ ВЕСНОЮ
Зелений ноктюрн
На вершинах пагорбів, що півмісяцем охопили північну околицю міста, уже кілька днів сиділа Весна і зеленими очима лагідно роздивлялася довкола. Певне, тому, що минала тільки друга половина березня і раннє потепління люди сприйняли з недовірою, Весну ніхто не помічав. Із самого ранку місто заливало білувато-голубе марево. В ньому цілий день безугавно снували люди й машини, гнані вічним поспіхом. І нікому не спадало на гадку зупинитись й помилуватися міськими околицями, охопленими священнодійством пробудження. Минав день, другий… І тоді одного паркого вечора великий дощ зупинив приміський автобус. Весна прудко увіскочила в салон і разом із непогамовними дачниками в’їхала в місто. Цілу ніч вона чалапала під руку із теплою зливою по мощених вулицях і тротуарах, а на світанку — о диво! — древнє місто озирало себе з усіх боків і не могло впізнати. Очищене, помите, воно помолоділо на добрих літ двісті…
У цей день Андрію Волосяничу спіхувати було нікуди: в редакції газети оголосили вихідний, і міг досхочу виспатись. Проте піднявся разом із сім’єю — дочці в університет, дружині в школу — і подався на поклик Весни у місто. Вийшов з під’їзду, постояв над озером, що мирно паслося біля самого будинку, а далі звернув на тиху вуличку… Затиснутий зусібіч жовтими, білими, червоно-бурими висотними спорудами, тут якимось дивом уцілів благенький гурт сільських будиночків — ще років двадцять тому це справді було село. Але коли місто почало розбудовуватись, частина поселення втекла далеко у поле, частина залишилась відрізаною, тепер ті хати, збудовані переважно із саману, нагадували Волосяничу зграйку диких гусей, загнаних мисливцями у пастку. Стрімке життя, багатоповерхове місто невмолимо диктували свої закони, і добродушні сільські хатини одна за одною щезали — спершу пустіли, потім їх зносили, а жильці переселялись у зручні міські квартири. Нині тут збереглося декілька будинків, на котрі чекала та ж доля і світла пам’ять. Права частина вулиці була повністю виселена, ліва ще животіла.
І з селянською допитливістю всевидющі вікна хатин спостерігали за незрозумілою і загадковою для них міською метушнею.
Волосянич неквапом ступав древньою бруківкою і з виглядом цікавого до всього хлопчака зазирав то в один, то в другий двір. Зійшло сонце, невеличкі садки біля будинків запарували, і над деревами зеленими німбами замиготіло сяйво: за ніч ледь видимі листочки рясно вибухнули на гіллі черешень, абрикос, молоденькими намистинами понанизувалися на сливах.
Раптом запахло димом — не заводським, задушливим, а легким, ароматним, як пахнуть усі весни світу. Прозоро-синій стовп, весело кучерявлячись, виростав з-поміж дерев біля опустілого ще з осені будинку. Над ним, мов караючий меч, уже зависла стріла баштового крана — всього у кількох метрах гордо знімалася білими стінами дєв’ятиповерхівка. З дня на день хата, ще досить пристойного вигляду, із дбайливо доглянутим садом, з печальною покірністю чекала здійснення вироку. Та попри все між деревами ходив сивий дядько, збирав хмиз, сумлінно обрізував сухостій і кидав на вогнище, яке радісно танцювало на розлогому залізному листі. Вірний дитячій звичці усім поцікавитись, порозпитувати, поспівпереживати, Андрій зупинився біля металевої огорожі і щиро привітався. Дядько теж охоче відізвався і, наче відчуваючи провину, сказав:
— Труджуся із самого ранку.
Йому було під шістдесят, але зберіг прекрасну гінку поставу, свіжий вигляд обличчя… Чисто поголений, з охайно підстриженими чорними вусиками, у закосиченій пір’ям сойки крисані, яку залюбки носять верховинці, він скидався на інтелігента. І тільки руки, широкі, розбиті роботою, густо перев’язані вздовж і впоперек міцними жилами, виказували у ньому людину фізичної праці.
— А хіба варто тут щось іще робити? — запитав Волосянич. — Через кілька днів завершать останній поверх і все знесуть. І будинок, і сад під бульдозером загинуть…
Дядько, немов від різкого болю, змінився на лиці, очі його згасли. Він не промовив, а глухо простогнав:
— Ой, і не говоріть… Про це ліпше не думати… Бо як собі спам’ятаю, світ немилим стає… Уже п’ятий місяць переселились у державну трикімнатну квартиру, а я кожного дня приходжу сюди, нипаю по двору, по садку, ремонтую огорожу… І не можу змиритися…
— Вам краще сюди не приходити, давно б уже забули і мали спокій, — великодушно порадив Андрій.