— Маєте правду, — охоче погодився дядько. — Тільки вдіяти із собою нічого не можу… Знаєте, я тут довгі роки жив… Люди запам’ятали, що у моєму обійсті завжди був порядок: дерева обходжені, городець доглянутий, хата теж пильнована. І я завсігди пояснював знайомим: ту частку землі, яка дає притулок, гріє, кормить, треба свято шанувати, тримати в чистоті і любові. І ось тепер уявіть: я переселився, а свою хату, шмат землі, на якій вона ще живе, залишив напризволяще, у запустінні… Що про мене скажуть люди? Що подумають дерева? Вони живі, бачать нас, оцінюють вчинки… Це філософи кажуть: мовляв, дерева, кущі, трави — нам не судді. Я мислю інакше… І хочу до останньої хвилини бути із своїм садом, хатою, шматком землі… Мушу їх тримати в чистоті, порядку… Аби і ближні, і дерева могли сказати: «Ця людина жила тут не задля одного дня». І загалом усі ми повинні пам’ятати: на землі нашій ми не гості і прибирати за нами ніхто не буде.
— Напевне, у вас тут глибокий корінь? — спитав Волосянич. — Від діда-прадіда ваш рід на цьому обійсті гніздився?
— Ні, помиляєтесь, добрий чоловіче, — легко посміхнувся співрозмовник. — Судіть по прізвищу: я Граб Петро Васильович. Ми, Граби, в цих благородних долинах ніколи не розкошували, а все по Верховині, у горах гніздилися, небо тримали на собі. Ми з того жилавого коріння, що росте не із землі, а із каміння… А на цьому обійсті років десять живу. Ще раніше мав хату в районі Яблуневої. Там прикупив дворик років двадцять тому. Збудувався, посадив сад, провів опалення. Хата — як писанка. Аж тут приходить циркуляр: товаришу Граб, ваш будинок підлягає зносу… Важливу будову мали зводити. Дивуюся, як волосся від жури не повипадало. Але що вдієш? Мене, гріх казати, не образили. Виплатили компенсацію, запропонували гарну квартиру. Проте від державного житла відмовився. Я, знаєте, такий, що на землі мушу стояти, чути її під ногами. Люблю з нею робити, говорити, виплакатися їй. Мені — аби якесь дерево жило зі мною, виноградний кущик мене шанував, аби квітчина співала під вікном. Не подумайте, що для торгу чи іншого зиску. То все — свято душі. Раз чоловік народився на світ, то, мені видиться, мусить мати бодай невеличкий шматок землі, яка би його радувала, тримала… Як би це вам пояснити?.. Ага! Щоби цей шматок землі був духовною опорою! — аж вигукнув.
Потім зраділо подивився на Волосянича і, видно, залишився задоволений, що його нарешті осяйнула думка, яку так тяжко шукав.
— Ось тому я і відмовився від державного житла, — підсумував із гідністю. — Пожурилися із жінкою… Потім порадилися, до компенсації дозичили грошей і купили це обійстя. Тут, правда, теж рук довелося докласти, доки всьому дав лад. Зате яку радість мали! А тепер, як видите, знову під бульдозер. Новий квартал будують, а нас із жінкою — на шостий поверх…
— Хіба це трагедія? — почав розраджувати Андрій. — За паливо не журитесь. У квартирі — газ, вода, тепло…
Дядько сумно усміхнувся, зітхнув, позбирав довкола себе обрізане гілля і підгодував вогонь. Потім випростався і сказав:
— Для кого як. Великої біди, можливо, немає. Тільки ось, відколи переселилися на поверх, таке враження, ніби живу у повітрі. Весь час відчуваю під собою порожнечу…
— А родом самі звідки? — запитав Андрій.
Дядько пильно подивився на Волосянича, задумався і по якомусь часі лагідно мовив:
— Ви точно знати не будете. Того села уже як такого нема. Зрослося із більш великим… Із Березілля я. Там жив, доки не переїхав сюди.
— Березілля! Біля Верховинського перевалу!
— Так, так! — радісно вигукнув дядько. — Ви знаєте Березілля? Там бували?!
— Звичайно! У вашій районній газеті починав працювати. А тепер по гриби влітку їжджу. Місця там красиві, на гриби врожайні.
Дядько весь розцвів, сплеснув долонями і потягнувся через огорожу.
— Дайте я вашу руку потисну, — схопив Андрія за правицю. — Ніколи би не подумав, що зустріну у місті чоловіка, який у наш час ще знає про Березілля!
Далі хутко побіг до хвіртки і гостинно відчинив.
— Прошу вас, заходьте, будь ласка!.. Ви мене так ощасливили!
Волосянич зайшов у двір. Дядько поспіхом витер ганчіркою лавицю під абрикосою і запропонував сісти. Сам вмостився поруч.
… — Ви, бачу, дуже сумуєте за селом? — запитав Андрій.
— Ей, бодай і не говорити, — безнадійно махнув рукою дядько. — Кожен день душа плаче…
— Ось і їдьте додому, коли тяжко, — порадив Волосянич. — Багато ваших ровесників, які колись пішли із села, тепер повертаються. Купують хатки, обзаводяться господарством… Нині землю колгоспи дають радо, аби лиш обробляти. Гуляє її надаремно там чимало.