— На колінах, повзком повернувся би, коби така змога. Але… — Тут дядько затнувся, оглянувся навколо, а потім різко сказав: — Я великий грішник… Не можна мені туди вертатися… — Опустив голову й замовк. Волосянич ніяково прокашлявся, не відаючи, про що далі вести мову.
— Весна обіцяє нині бути дуже ранньою, аби лиш без приморозків, — промовив він і підвівся. — Піду погуляю містом. Маю сьогодні вихідний…
— Заждіть хвилиночку, — взяв його за руку дядько. — Ми лиш трохи поговорили… Ви знаєте моє Березілля і стали одразу рідним. Ось хотів би вам виплакатись… виговоритись… висповідатись…
Не проросте на слідах трава
У тім році — а було це на початку шістдесятих — доля, мабуть, вперше за довгі літа змилостивилася над закинутим у далекі гірські звори Березіллям — селом, де народився, виріс і працював завідуючим фермою Петро Граб. Весна прийшла хоча й запізно і не дуже тепла, проте спокійна, поміркована… Колгосп без поспіху обсіявся, обсадився, вигнав на полонини худобу й почав чекати, що скаже земля. А оскільки літо вродилося парким та й дощі полюбили вчащати у Березілля, особливо ночами, то вічно скупі гірські поля, як говорили тоді сельчани, наче подуріли… Трави вимахали за пояс першим на селі косарям. Жінки пололи картоплю, і навіть найстарші з них не могли пригадати, коли останній раз виділи таке тучне бадилля… Віруючі ревно весь час хрестилися і пророкували: подібне — ознака великої біди. А ось на район, особливо на села в долині, того року справді впала біда, і не мала. Пізній заморозок поварив майже всі посіви, а те, чого недоїв зазимок, спекла засуха. Журилися районні керівники, голови колгоспів, бідкалися сельчани: як зимувати, як жити? І все частіше ходила чутка про небувалий урожай у Березіллі. А тут справді було чим хвалитися. Під осінь по всіх схилах довкола села пузатими грибами повиростали копиці сіна. Земля розродилась такою бульбою, що й сама, мабуть, не пам’ятала, чи колись подібний урожай кохала у собі. Однак найбільше здивувала капуста… Досі у колгоспі її не дуже шанували. Та на початку року в село прийшов після технікуму новий агроном — синьооке симпатичне дівча із долинянського району. Певне, не так авторитетом, як звабливими очима й гордими пшеничними косами оце дівчисько напосіло й умовило голову колгоспу поміняти у рівнинному районі надлишки насіннєвої картоплі на розсаду капусти. Справа була незвична, але ризикнули. На трьох гектарах висадили розсаду. Капуста полюбила березільську землю, міцно угніздилася в ній і почала набиратися сили, а відтак на очах жиріти. Під осінь капустяне поле вже ледве дихало — не качани розсілися, а табуни вгодованих кабанців вилежувались сумирно на плантації під осіннім сонцем. «Аби лиш на добро», — спліскували руками розчулені березільчани.
Але, як звісно, добро ніколи не ходить самотньо. З перших днів збирання врожаю в село почали наїжджати районні керівники різних рангів. Працівники Статуправління прискіпливо обколесили гори й зворини, чи, бува, березільчани не вихоснували гуляючі землі під урожай, а у звітах вказали менші площі. Мали нагальні справи в Березіллі — хоч сюди впродовж року рідко ступала їх нога — і всюдисущі працівники райсільгоспуправління, бо раптом виявилось, що саме завдяки їм у колгоспі взято, так би мовити, «різкий курс на підвищення продуктивності гірських угідь». Шукали і знаходили собі зачіпки в селі служби санепідстанції, побуту, культури… Голова чемно приймав шановних відвідувачів, уважно вислуховував, беззастережно визнавав помилки, ревно обіцяв їх в найближчому часі виправити і наостанок, ніби між іншим, запитував:
— З мене все?
— Ніби все, — відповідали шановні і вже на порозі спохвачувались: — Мало не забули, Іване Петровичу… Коли уже приїхали в таку далеку дорогу, то аби пусто не вертатися… На зиму б трохи картоплі, капусти, може, і яблук… У вас, нівроку, вродило цього року. Ми не так густо набридаємо. Ви до нас набагато частіше звертаєтесь. Отже, рука руку тре, і від того обом тепло…
Одні, прихвалюючи чуйне, щире серце голови, не гребували нічим і вантажились самі. За більш високопоставленими услід їхали повні підводи, або ж старенька полуторка. Урожай, на який так молилися березільчани, справді помалу йшов на боже…
Сльотавого осіннього пообіддя завітав на ферму бригадир польової Іван Смик, одноліток Петра Граба. Міцно збитий, широколиций, з непомірно довгими ручищами, в гумових чоботах і довгому військовому плащі, Смик зайшов у будку, зняв капелюх, зцідив із нього воду і першим ділом на чім світ стоїть вибатькував погоду, а далі висипав купу добрих побажань на здоров’я Граба. Петро насторожився. Смик був загалом людиною роботящою, проте дволикою. Підлеглим не жалів крутого слівця, а траплялось, і п’ястука. Але для вищих від себе вмів погідного неба прихилити й догідливо зігнути спину. І його теперішні сердечні зичення не віщували Петрові доброї години.