Ох і злився Іван Петрович у такі хвилини. Але до порад тутешніх горян прислухався — біда заставила.
…Був такий час, коли по всіх долах і горах пішла шалена мода на кукурудзу, або ж, як її ще велично називали, «королеву полів». Їй, величності «королеві», поети присвячували вірші, композитори про неї складали пісні, драматурги писали п’єси. Її сіяли, де треба й не треба. Іван Петрович, взявши тоді в руки керівництво, теж не думав відставати від моди. І порішив: ніколи не турбований величезний масив під полониною Лисою розбудити, зорати і віддати «королеві». Дарма горяни журили голову, що буцімто там ніколи й картопля не родила, а кукурудза взагалі у них внизу, на благородних полях, не достигала. Але Іван Петрович вирішив утвердити свій авторитет… Замовили дорогу техніку, заплатили величезні гроші, і правічний підполонинський масив був зрушений і добросовісно зораний, а потім засіяний. На подив усім березільчанам, «королева» показала свій залізний королівський норов. Після теплих дощів рясно проклюнулась і пішла буйно нагулюватись. Спішним порядком на базі Березільського колгоспу було організовано два районні й один обласний семінар з питань вирощування на незайманих полонинських землях «королеви полів». Про досвід молодого голови колгоспу Івана Петровича Зеленяка широко повідали газети, радіо. В колись забуте гірське Березілля відряджались спеціалісти з поважних установ і наукових закладів. Самі ж березільчани геть зниділи духом, усвідомивши, якими вони, від пракореня горяни, виявились недалекозорими. Поведінка «королеви» під полониною Лисою настільки вразила їх, ніби там було знайдено гігантські запаси золота, по яких березільчани століттями ходили, а відкрив їх зовсім випадковий чоловік. Що й говорити, ніяково, вкрай ніяково почували себе й горіли від сорому сільські мудреці.
— Та що ми… ми то що знаємо, — розводили вони безпорадно руками перед головою, коли Іван Петрович особливо їдко допікав за обмеженість. — Так говорили, прощені би були, наші діди й прадіди. А вони, видати, не дурні були. Вродилися в’єдно із цими горами, то й знали їх по імені й батькові: коли і де що сіяти, садити, де орати, а де овець випасати…
— Ваші діди і прадіди, можна зрозуміти, були неписьменні, далекі від науки, — прокурорським тоном вичитував Іван Петрович на правлінні. — Але ви живете у всуціль письменному світі, коли наука вершить чудеса у небі й під землею, а посилаєтесь на заповіді древніх людей. Ось цього я не можу втямити. У вас під руками неоцінимі багатства, а ледве животієте. Лінь і обмеженість — ось ваші вороги.
— Та хіба ми знали? Хто би собі ворогом хотів бути, — виправдовувались наївні березільчани і виглядали перед Іваном Петровичем безпорадними, як діти перед стихією.
— Цьому буде покладено край! — самовдоволено відрубав п’ястуком по столу голова.
І обіцяний Іваном Петровичем «край» наступив. Щоправда, не з того боку…
Десь на початку серпня «королева» завередувала: зав’язала на собі по жалюгідному качанчику, випустила чілку і, якби закляв, далі не росла й не розвивалась. Тиждень… другий… У серпні ночі у горах вже дихають студінню, ранки зацвітають легенькою памороззю… «Королева» дерев’яніла, на корені сохла… Іван Петрович, пройнятий жахом, привіз із області кількох авторитетних спеціалістів. Ті оглянули масив і розвели руками…
— Треба було думати, з людьми тутешніми радитись, Іване Петровичу, — сказали спеціалісти. — Хто це вас нараїв сіяти під полонинами кукурудзу на зерно?
Тоді Іван Петрович, аби уникнути величезної ганьби, сам дав пораду спеціалістам. Після вечері, перед якою вівця зламала ногу і її наче треба було дорізати, слізно попросив науковців мовчати про побачене. А на другий день домовився з пастухами і ті нагнали на кукурудзяний клин отару овець. Сам же полетів у район зі страшною вісткою, буцімто олені, косулі і дикі кабани геть понищили кукурудзу. І досі невідомо, чим закінчилася розмова за закритими дверима, але районному керівництву, яке із великим ентузіазмом організувало семінари з питань вирощування кукурудзи на підполонинських землях, така розв’язка припала до душі. У всякому разі, про березільську «королеву» більше не згадувалось.