І як не лютував з тих пір Іван Петрович на впертих бувальців горян, все ж їхнім порадам мусив кланятись. Стримано дякував, відпускав членів правління з миром до тих пір, доки його не осявала нова ідея. А це могло трапитися й через кілька годин.
Не давала Івану Петровичу спокою теперішня, як на його погляд, скромна посада. В молодому тілі — молодий дух. Його енергія, думав він, була розрахована на значно ширші обрії, аніж березільчанські. Проте зверху цього ніхто не помічав, треба було самому показатись. Та як розгорнешся, коли з усіх боків тиснуть скупі, проте суворі гори. Ось і кидало ним з крайності у крайність, тому і лихоманили розгарячілу голову фантастичні ідеї. Тут старання Івана Петровича угледіли угорі. Щоправда, не ті, на кого сподівався, а той, на кого горяни час од часу з шанобою показували пальцем уверх: «Тут, у горах, він найбільший газда. Дасть добру весну і тепле, довге літо — ми й царі. А забуде за нас — ладнай торбу…»
Саме цього року березільчани й стали царями. І такої можливості, аби показатись перед начальством, догодити йому у всьому — Іван Петрович розумів — більше не буде. І він не злився, а радів кожній перевірці з району, області, бо знав: вельмишановних менше всього цікавили поточні діла… Їх кликала сюди смачна гірська картопля, пахучі яблука, небувала чудо-капуста… Приймалося усіх незваних гучно, обдаровувалися щедро, посилалося навздогінці найкраще. І все від душі, щиро, задарма… Однак прийшов час звітуватися за врожай. Тут теж не довго мудрували. Іван Смик — ох і тямовитий же чоловік — запропонував списати дароване гостям на всеядну ферму Петра Граба. Все було б як по писаному, законно, чисто… Але хто знав, що Граб — цей непримітний, у всьому старанний, слухняний чоловік — раптом покаже копита…
І ось тепер, ніяково тереблячи в руках капелюх, Петро сидів перед головою. Іван Петрович, сердито сопучи, вкотре гортав зшиток документів, прискіпливо оглядав кожен папірець, підносив його на світло і пильно промацував очима з усіх боків, раз у раз вголос міркуючи про себе:
— Вони мене до темної доведуть, чесне слово, вони мені покажуть небо через решітку… Побий їх нечиста сила, це ж не люди, а спокусителі…
Спершу Петро задля годиться сумирно підтакував, але коли голова пекучим поглядом і його пронизав спідлоба, немов фальшивий документ, одразу присмирнів і вже сидів, як на розпеченій плиті.
— Марто, подьте лиш сюди, чорти би вам дітей хрестили! — раптом гаркнув на всю контору Іван Петрович.
Із бічної кімнатки прудко влетіла бухгалтерка Марта Бегешка — літня жінка, з великими, вічно переляканими очима.
— Я тутка, Іване Петровичу! Слухаю вас. Я тутка, кажіть… — засокорила перепуджено.
— Де ділися накладні на зерно?!
— Почім я знаю? Всі накладні я підшила в одну купку і поклала вам на стіл, — стенула плечима бухгалтерка.
— А я скільки разів говорив: на зерно документи складайте окремо! — визвірився голова й луснув п’ястуком по столу. — Вам, аби лиш де тільки змога мені свиню підставити. Я давно виджу, що всім очі мозолю, так і шукаєте, куди б мені шию засунути, аби задихнувся! Отоді вже легше зітхнете, гори вам з пліч упадуть!..
— Та… та… та… Я… я… до… по-по-порядку веду, — почала виправдовуватися Марта.
— От, от, я вас до порядку і приведу! — погрозив пальцем Іван Петрович. — Під двадцять чотири години звільню. Тоді побачу, куди дінетеся. Будете ви на полонині дикі гуси пасти й мене добрим словом згадувати, Я лиш увиджу, де собі на хліб заробите!..
Голова чим далі кипів гучніше. Марта забилася в закутину кабінету і, наче в пропасниці, тремтіла. Бідній жінці від остраху зовсім відняло мову. Вона по-риб’ячому ворушила губами і, як фокусник, крутила руками перед своїм носом, певне, намагаючись щось пояснити.
— Ідіть з очей, аби-м вас не видів, бо діти вам із сирітськими торбами підуть по світу! Чоловік ось свідок, — глянув Іван Петрович на Граба, як на рятівника.
Жінка, розмазуючи по обличчю сльози, покірно кивнула головою і стрілою пробила двері до бічної кімнатки.
Від щойно побаченого й почутого із грудей Граба одразу вивітрилося все тепле, ноги самі по собі почали брати дрижаки, а в роті так засохло і згіркло, немов одним духом ковтнув діжку оселедців.
«Господи великий, заслони своєю праведною десницею і врятуй невинну душу!» — подумав, дрібніючи всім єством.
Іван Петрович нервовими пальцями добув із пачки цигарку, запалив і, глибоко, смачно затягнувшись, пустив хмаринку диму. І тут, наче вперше угледівши Граба, радісно вимовив:
— Ви бачили, Петре, що твориться? Всі документи поскидала в одну купку, а ти, голово, суши собі мізки, у тебе нема більше діла, тільки сліпнути над паперами. А, не дай бог, прийде нині-завтра ревізія — мене ураз допровадять на дармовий хліб і воду…