— Ви, Грабе, сказали: перед законом, — раптом наче прокинувся Іван Петрович, стріпонув головою й п’ятірнею потеребив волосся. — А двадцять овець на чиїй совісті? Перед яким законом відповісте за них?
Граб одразу обм’як, розгублено опустив очі й щось нерозбірливо промурмотів.
— Прошу, прошу голосніше! — якоюсь хижою радістю загорівся Зеленяк. — Говоріть, говоріть, що скажете про ту невинну худобу на своєму страшному суді. Бо хто вже хто, а худоба невинна. І за ті двадцять овець, аби не я, не йшли б ви тепер спокійно через житейське поле до своєї межі, за якою, певне, пасуться і на вас чекають загиблі ярки. Сиділи б ви тепер в’єдно із своєю совістю на нарах, як на іменинах…
Людина з подвійними очима
«Зеленяк… Іван Петрович Зеленяк… Іменини… Зеленяк…» Волосянич слухав неквапливу оповідь дядька і весь час намагався пов’язати ці слова в єдиний ланцюжок.
…Він потрапив у районну гірського містечка випадково. В столичному вузі, де навчався п’ять років, і викладачі, і однокурсники пророкували Волосяничу щасливу журналістську зорю. На це були вагомі підстави. Із першого курсу його кореспонденції, репортажі, нариси, полемічні статті залюбки друкувала не тільки університетська багатотиражка. Перед Андрієм гостинно розчинялися двері поважних республіканських видань. Симпатичний, дотепний хлопець мав палких прихильників і в редакціях літературних журналів, де з’являлися його новели, оповідання. Спостережливий, чутливий до деталі, він приємно вражав своєрідним образним мисленням, напруженістю і неординарністю сюжетів. І — що трапляється надто рідко — у Волосянича не було заздрісників, його творчі гаразди тішили всіх. Андрій аж розгубився від захоплюючих перспектив і ніяк не міг зупинитись у виборі. Допоміг злий випадок. Під Новий рік, вже на п’ятому курсі, Волосянич опублікував у молодіжній газеті добірку віршів. Раніше він ніколи не писав поезій, а тут чорт надихнув розгарячілих емоцій. Як на день нинішній, вірші вабили роздумами про сенс життя, любов, смерть, та, певне, від браку художнього досвіду і бажання бути оригінальним, між рядками губилися думки, нанизування образу на образ робили вірші кострубатими… Зрештою, нічого страшного в поетичному дебюті ніхто не помітив. Публікацію можна було спокійно віднести до ряду літературних експериментів або, врешті-решт, творчих невдач молодого журналіста. Проте невдовзі в іншому молодіжному виданні з’явилася повна сарказму і злої іронії рецензія кандидата сільськогосподарських наук. Ветеринар за фахом, він звинувачував літератора у неспокутних гріхах — безоглядному схилянні перед занепадницькою філософією Заходу, підриві моральних устоїв нашої героїчної молоді, песимізмі, екзистенціалізмі… Далі йшов цілий реєстр буржуазних філософських течій, яким, на думку сільськогосподарського кандидата, молодий поет на весь голос співає осанну. Звісна річ, Волосяничу довелось відтак не один вечір посидіти над філософськими трудами, словниками, аби дізнатися, під чию флейту він виводить пісні. До слова, публікація в молодіжці сприйнялась неоднозначно. Шанувальники таланту Волосянича обурювалися, вимагали негайного спростування. Університетські керівники виявилися більш стриманими і чекали подальших вказівок. Проте вказівок не надійшло, і в університеті заспокоїлись, тим більше — згодом виявилось, що рецензію написав редактор газети. Дружина його навчалась в аспірантурі сільськогосподарського інституту і готувала кандидатську з проблем підвищення надоїв молочного стада у степових колгоспах. А керівником її роботи був саме кандидат ветеринарії — людина амбіційна, спрагла честолюбства. До того ж, Андрій свого часу на зльоті творчої молоді мав необачність різко висловитися на адресу цієї газети за її цілковиту байдужість до початкуючих авторів. Присутній редактор запам’ятав виступ Волосянича і, скориставшись нагодою, надав слово, так би мовити, читацькому загалу. Однак, чого Волосянич не сподівався, критична ін’єкція ветеринара виявилася для нього справді маржинською.