Майже щоранку в редакцію прибігав з свіжим номером обласної газети Ладичко і пронизливим та водночас радісним фальцетом громогласно сповіщав:
— Товариші, я вилущив сьогодні боба, ставте мені п’ятірку!
Із кабінетів визирали заспані обличчя, і співробітники із нестримною цікавістю спішили довідатись, якого «боба» вилущив шеф із шпальт обласної.
Бобами Ладичко йменував помилки, які прогледіли обласні журналісти: опущені або неправильно розставлені знаки пунктуації, друкарські помилки, описки… Особливий тріумф у душі редактора викликали недогляди, що призводили при доскіпливому читанні до перекручення смислу речення або абзаца, особливо, коли вони торкались текстів громадянського звучання. В подібні хвилини, спостеріг Андрій, від радості на лисій маківці Ладичка починало виростати волосся — такий собі дрібненький пушок. Але оскільки Онуфрій Миколайович сам був не вельми у ладах із граматикою, то спонукував лущити «боби» і своїх підлеглих. Надалі всі зібрані «плоди» з педантичною акуратністю Ладичко класифікував і підшивав у чорну течку.
— Для чого це вам знадобилось? — спитав одного разу редактора Волосянич, занісши в кабінет чергову жменю особисто вилущених «бобів».
Несподіване запитання збентежило Ладичка. Він перелякано подивився на Андрія й, з усіх сил намагаючись опанувати становищем, розгублено усміхнувся.
— Ми, Андрію Андрійовичу, люди творчі. А ця категорія людей, як звісно, дивацтвами славиться… Ось і я — над усе люблю колекціонувати видавничі помилки. Таке маю хобі! І, знаєте, приносить величезну насолоду. Але, правда, — одразу застеріг Ладичко, — тільки для домашнього вжитку: про це, упаси біг, нікому…
— Хоч ми, як кажете, і творчі люди, але подібного дивацтва за собою щось не завважував, — не без сарказму мовив Андрій.
— Ой, дорогий колего! — вигукнув палко Ладичко. — Поживете кілька років у нас і, повірте, обростете такими звичками — мати рідна засумнівається у достовірності своєї дитини. Це ж провінція! Але я її обожнюю, — патетично мовив Ладичко. — Тільки тепер мені зрозумілі почуття славнозвісного Цезаря, коли звернувся до сучасників і прийдешніх поколінь: «Краще бути першим у провінції, аніж другим у столиці».
— Слова Цезаря потребують невеличкого уточнення, — застеріг Волосянич. — Він сказав: «Краще бути першим в останньому галльському селі, ніж другим у Римі». Щоправда, історія красномовно засвідчила: Юлій Цезар ніколи не полишав думки бути все-таки першим у Римі.
Ладичко зіщулився, величезні намистини поту вмить обнизали чоло, лису маківку, а очі — навіть зовнішні, щоденні — чкурнули і сховались кудись у підбрів’я…
— Ви знущаєтесь! Ви… ви не смієте зі мною так говорити! Коли не шануєте мене як людину, мусите поважати як керівника…
— Що з вами, Онуфрію Миколайовичу? — щиро здивувався Волосянич. — Я зовсім не хотів кинути на вас тінь… Ви збираєте помилки, а я ще з університету занотовую крилаті вислови. Це моє хобі, якщо хочете знати… «Рубікон перейдено», «Жереб кинуто», «Прийшов, побачив, переміг!», «І ти, Бруте!»… Це теж вислови Цезаря… Ви тільки замисліться, як стисло, коротко міркували древні, але скільки великого змісту вкладали у лаконічні вислови…
Волосянич на цьому гречно вклонився і вийшов…
Через багато літ Волосянич випадково дізнається, що всі помилки, вилучені з обласної газети, Ладичко скрупульозно вивчав, обробляв і відправляв від імені читачів, а найбільш помітні і від свого, у високі інстанції. Там Ладичкові «боби» пильно аналізували, робили відповідні висновки, і в колективі поважної газети весь час мінялися то завідуючі, то кореспонденти, то відповідальні секретарі, а нерідко і редактори. А пильного Онуфрія Миколайовича помалу зарахували у бойовий резерв як одного з кандидатів на відповідальну посаду в обласний часопис. А Волосянич, висолопивши язик, тим часом у поті чола вилущував для Ладичка «боби».