Гріх казати, редактор по достоїнству оцінював творчі старання молодого колеги. Йому дозволялося приходити на роботу, коли заманеться, друкувати з продовженням нариси, оповідання, новели… Невеличкі інциденти помалу вщухли, — Андрій зрозумів, що воювати з вітряками, та ще й невидимими, марниця. Домагався одного: чесно відробити у районці свій строк, отримати позитивну характеристику і гайнути в столицю — там без роботи не згине…
Якось наприкінці тижня Ладичко запросив Волосянича у кабінет і майже пошепки сповістив:
— Радий за вас, Андрію Андрійовичу! Як і передбачав, ви не зостались поза увагою шановних людей нашого міста. Уявіть собі: нас запрошують на іменини дочки Федора Степановича Цюбея.
За недовгий час роботи у гірському містечку Волосянич відкрив ще одну дивовижну обставину: є люди, які не займають високих посад, не вславилися гучними і добрими ділами, проте володіють незримою силою підкоряти собі оточення і тримати його під особистим контролем. Утворюючи довкола себе якесь магнітне поле, котре весь час пронизує ближніх, гіпнотизує їх, робить сліпими, по-рабськи покірними перед володарем надприродного феномена. До подібної категорії людей належав і завскладом контори «Заготзерно» Федір Цюбей. Дебелий, навіть потворний зовнішньо, він був, так би мовити, негласним лідером містечка.
— А я тут при чім — п’яте колесо у возі? — байдуже запитав Волосянич.
— Якраз і не зайве, а ведуче, — сказав Ладичко. — Вникніть у смисл запрошення — на іменини дочки Федора Степановича, — натякнув втаємничено редактор. — Певне, сам Цюбей накинув на вас оком.
— Донька симпатична, — згодився Волосянич. — Але до чого тут Цюбей?
— Скажу вам одверто, дорогий колего, маючи прихильність самого Федора Степановича, далеко підете. Та й, гадаю, пора вам помаленьку задумуватись над родинним гніздечком…
У цей час у коридорі загупало, двері здригнулися і в кабінет увійшла Параска Калениківна Хащун — дружина Онуфрія Миколайовича. Двометрового зросту, опасиста, енергійна, ця жінка справляла на Андрія незрозуміле враження. І передавалось воно від її обличчя — продовгуватого, із блідими слідами колишньої вроди. Від нього віяло тужною і зіваючою порожнечею. Проте Андрій — теж, до речі, вперше в житті — спостеріг, що порожнеча, виявляється, має різні кольори і відтінки. В залежності від настрою порожнеча на обличчі Параски Калениківни набувала то гнівних, то радісних, то злих і бурхливих барв. Від кольору порожнечі на її обличчі залежав і робочий настрій працівників редакції. Неважко здогадатися, що справжнім керівником творчої установи була дружина редактора, якої Ладичко панічно боявся.
Калениківна завідувала коректорською. Штат названого відділу значно перевищував кількість кореспондентів і літпрацівників. У містечку групу коректорів охрестили «корпусом справедливості». І, як не дивно, дружина редактора тим вельми хизувалася. Добирала штат за тільки їй відомим принципом, але одне усім було відомо — трудились у коректорській люди далекі від граматики. Приміром, жінка головного лікаря мала незакінчену бухгалтерську освіту, дружина голови райвиконкому за фахом — фармацевт, друга половина голови райспоживспілки ніяк не могла завершити навчання на заочному відділенні хімічного факультету… Як правило, вичитували газету самі ж літпрацівники, а альтруїстки з «корпусу справедливості» зранку до вечора снували по магазинах, організаціях, установах, продовольчих і промтоварних базах і наводили порядок. Проте жителі містечка давно підмітили, що із справедливістю найганебніше поводились там, де страждали інтереси самого «корпусу»: на базах, у школах, магазинах, Будинку побуту, перукарнях… Підмічені альтруїстками «непорядки» одразу виливались у бездарні, однак злісні фейлетони, підписані гучним псевдонімом: Хома Правдоборець.
Тепер Параска Калениківна занесла гострий матеріал на викладача музичної школи, який не хотів визнавати обдарування її доньки і висловився комусь ненароком, що у Ладичкової дитини рівно стільки слуху, як у ведмедя малярського хисту.
— Ви уявіть собі цього телепня, ледаря! Просто не знаю, за що він гроші бере! — обурювалася Хащун. — Де справедливість? Прошу: Онуфрій Миколайович у дитинстві грав на скрипці і, розповідають, всі були у захопленні. Я, приміром, гупала у нашому сімейному ансамблі на бубні. І, знаєте, як нам на весіллях аплодували?! А цей бабій твердить, що наша Олександрина нездарна до музики! Нехай тепер керівництво школи і проекзаменує його самого.