— Нахаба, солдафон! — огризнулася Вікторія Іванівна.
— Браво! Браво! — заплескав у долоні Ладичко. — Дотепно! Образно! Хай живе народна творчість!
— Слава рідним профспілкам! — в унісон підхопив Козодрій.
Андрій глянув на редактора і все зрозумів: шеф — готовий. Посоловілий, масляними очима водив довкола, і голова його нагадувала опецькуватий гарбуз.
Веселилося, гулялося, співалося до півночі. Ліза, так і не зав’язавши душевної бесіди з Андрієм, кудись зникла, і її місце біля Волосянича посів Козодрій.
— Невже ти не розумієш, Андрію, — укотре напитував швидко зчманілий Дмитрович. — Вони хочуть тебе оженити на Лізі. Цюбеєві наплювати, що ти босий, голий… Йому потрібен авторитетний зять, а в зятя брат — прокурор. Кругова порука. Спробуй підкопатися. За вашими спинами Цюбей, як у бомбосховищі.
Андрій мовчав, поглядом втупившись в ікону із зображенням Георгія Побідоносця. По якійсь чарці він пригадав подібну картину, яка висіла у них вдома, у селі. Волосянич подумки довго аналізував ту сімейну реліквію і дійшов тепер несподіваного висновку: їхній, домашній, Георгій Побідоносець був разюче схожий на брата Івана. «Напевне, — пояснював сам собі, — багато-багато літ тому якийсь невідомий художник, аби довго не мудрувати, змалював Георгія Побідоносця з нашого прадіда, який повторився нині в братові». Андрій підмітив і те, що Георгій Побідоносець у квартирі Цюбея зовсім не схожий на Побідоносця Волосяничів. Їхній виглядав якимось одержимим, аскетичним, вольовим та праведним і в своєму гніві до поверженого змія. А цей, у Цюбея, — якийсь покірний, слабовольний…
І кінь під ним, наче овечка…
І спис в руках, наче прутик…
І Змій страшний — не страшний, а ніби польова ящірка…
«Господи, — подумав зі злістю Волосянич. — Ці люди уже й із грізних Побідоносців роблять сумирних підтакувачів, покірних рабів своїх убогих смаків…»
— Коли не секрет, над чим так міцно задумалися? — улесливо зазвучав над Волосяничем голос Цюбея.
Андрій поволі обернувся і, хоч був добряче захмелілий, збагнув: господар зовсім тверезий, либонь увесь вечір пильно стежить і дослуховується до розмов.
— Це жах! Блюзнірство! — хрипотнув Волосянич.
— Що таке, перепрошую? — улесливо насторожився Цюбей.
— Ви покалічили Георгія Побідоносця! — тикнув пальцем у картину. — Із суворого, грізного правдолюба ви вчинили собі подібного — жалюгідного, лукавого, безликого…
— Я перепрошую! — підняв голос Цюбей. — Але ікону не я малював, придбав за великі гроші. Це унікальна, старовинна пам’ятка живопису вісімнадцятого століття.
— Отже, гріш ціна такій пам’ятці! — запально вигукнув Волосянич. — Якщо Георгій Побідоносець дволикий — нічого не варта подібна ікона.
— Я її купив! — повторив з притиском Цюбей. — Попрошу мене не ображати.
— Ви купили такого Побідоносця, аби вам очі не мозолив, бо ви боїтеся правди!..
— Правильно, бояться, — підтакнув хмільний Козодрій, — і хор мій не хочуть відвідувати. Але я вже склав тверді списки… І хай тільки спробують не являтися. Клянуся сонцем, яке зігріває наші рідні хліба, ця злодійська банда буде співати на пару із білими ведмедями…
— Коли вам тут не до дяки прийшлося, — мовив Волосяничу розпашілий від гніву Цюбей, — доріжка геть простелена. А мій Георгій Побідоносець буде таки мені прислужувати!
— А я й піду! — піднявся Волосянич. — Сам сюди не напрошувався. А Георгій Побідоносець вам ніколи у слуги не дасться! — гукнув на весь зал Андрій. — Він ще спуститься і списом своїм проткне вас і поверже до ніг…
Гості вмить притихли. Хміль, бачилося, одразу вивітрився з натомлених, очумлених голів.
— Це котрий Георгій Побідоносець мислить супроти нас? — запитав іронічно Цюбей.
— Мій брат Іван! — виклично мовив Андрій. — Він і є справжній Побідоносець, а не цей плаксивий добродій, — метнув рукою на ікону.
— Це той Побідоносець, що чотири роки тому прийшов до нас у цуравому пальтечку, та й понині ще у ньому мерзне? — кинув хтось із-за столу.
— Помиляєтеся, дорогі, — заперечливо помахав вказівним пальцем Волосянич. — Якраз у тому пальті йому і тепло. Воно його більше гріє, аніж ваші шуби і дублянки — воно за чесні гроші придбане.
— Ах Ванька… Ванька, — співчутливо пробубонів Козодрій. Потім різко підняв голову і твердо мовив: — Ми Ваньці твоєму поставимо клізьму, а туалет опечатаємо! Ось і побачимо, куди він побіжить!
Устами Козодрія говорив хміль, бо Дмитрович ніколи не таїв злоби на прокурора. Навпаки: щиро, по-братньому жалів Івана Волосянича. І коли той неоднораз апелював до совісті Козодрія, говорив: «Іване Андрійовичу, я дуже-предуже шаную тебе. Якщо хочеш знати — люблю, як брата рідного. Ти робиш правильно, живеш правильно… Але коли б усі так…»