Селилися молоді Окогриби по великих і малих містах, займали поважні посади, і нанашко Василь те й робив, що час од часу провідував їх. З цієї причини в очах односельчан Великий речник помалу виріс у щось на зразок березільського Колумба. Півроку тому побував навіть у Москві, в середульшого Юрка. Коли допитливі березільчани, зібравшись у хаті Окогриба, навперебій розпитували, що являє собою столиця, Великий речник довго міркував, як сильніше вразити слухачів, і зрештою відповів:
— Неборята, не чудуйтеся, але Москва — то є намного більше і порядніше село, аніж наше Березілля. — І глибокодумно, натягнувши окуляри, знову взявся за календарі.
На одміну від фіцкоша названа мати Граба мандрувала всього раз. І то не у краї далекі, а в обласний центр, де на одній із фабрик директорував найстарший син. З цієї подорожі Олена привезла не вельми приємні спомини. Річ у тім, що невістка, невимовно зрадівши свекрусі, проговорилася:
— Дорога мамко, почувайте себе як вдома і що вам у нашій хаті найбільше любиться, можете собі взяти.
Було це мовлено між іншим, але слова любої невістки глибоко вкарбувалися Олені в душу. Наступного дня, коли діти пішли на роботу, Окогрибка понукнула Великого речника зробити в хаті сина ревізію з тим, аби вибрати собі в обійстя найбільш привабливу і коштовну річ. Довго старі прицмокували, пуляли очі на сяючий кришталь, дорогий посуд, незрозумілі картини й інші досі не бачені й незнані речі… Врешті зупинили зір на розкішному китайському килимі — всю стіну займав у приймальні. Ну, а щоб невістка, не дай боже, не подумала, що старі надто скупі й зажерливі, дійшли обопільної згоди — величезний килим розрізати наполовину. Одну частину залишити сину, а другу — тут же по-братськи поділили між собою. Одна половина буде на ліжко старому, а друга — Олені. Не гаючи часу, з великим піднесенням, по-хазяйськи вправно це й зробили. І обом стало дуже радісно.
Сарака Окогрибка ледве дочекалася кінця дня, аби порадувати невістку таким мудрим рішенням і, безперечно, вислухати похвальну тираду. Та невихована рідня — бодай їй корчі до язика взялися — як почула, а далі й побачила сподіяне свекрами, спершу сполотніла, відтак із милої лагідної жінки перетворилася на босорканю — подібної істерики Олена в житті не спостерігала.
З тих пір баба плюнула і заклялася більше не їздити в гості — ні до чужих, ні до своїх. Нехай Великий речник валандається собі, а їй у Березіллі найліпше.
Як Петро і здогадувався, названий батько був вдома. Власне, інде й не міг дітися, бо уже другий місяць лежав у гіпсі. Петро з порога привітався, зняв шапку і, привчаючи очі до напівтемряви, оглянувся по хаті. Із-за столу — саме перебирала фасолю — піднялася худюща й висока Олена. Схопила стілець, витерла рушником й гостинно запросила:
— Шідай, небоше похрешнику.
Петро подякував, підсунув стілець ближче до вікна й присів. Тепер зір став певнішим. На ліжку, спеленаний з ніг до голови бинтами, як личинка гусениці, хрестом лежав Великий речник. На нижньому бильці ліжка було хитро змонтоване коліща. Перекинутий через нього тросик із кількома цеглинами внизу, на кіпці, немилосердно тягнув нанашкову ногу догори. Спостерігши, з якою цікавістю гість дивиться на цеглини, що звисали над підлогою, Великий речник зауважив:
— Там була кругла залізна болванка, але стара забрала й поставила гнітити квашену капусту. Каже, що жаль, аби таке добро пропадало…
— Обійдешся і шеглиною, шьорт’тя не жабере, — не вельми ласкаво заспокоювала Олена Великого речника.
— А як ви себе почуваєте, нанашку? — співчутливо запитав Петро.
— Дякую за звідання, хрещенику. Як би тобі простіше сказати… Коли зрушу собою, кістки скриплять, як на цуравому возі незмащені колеса, а в боках такі кольки, наче пекельні мужі вила на мені пробують. А так — дихати вже можна, все добре…
— І як вам тільки на гадку спало в такі роки сісти на моторку?
— Так, так… То вшє моточіклєтка… моточіклєтка… — зраділа Олена.
— А, Петрику, чим ти журишся, — спокійно відповів Великий речник. — На старість людина так само дуріє, як і за молодості. Біда лише в тому, що у старого глупість набагато ширша і довша…
Пригода, що трапилася із Окогрибом, не так наполошила, як насмішила Березілля.