Десь наприкінці літа із обласного центру приїхав у село за грибами на мотоциклі син Василь — той самий, якому Олена із фіцкошем так вміло дорогий килим спорядили. Досить швидко наповнив білими кошарку — їх в кінці батькового городу хоч коси — й зібрався по обіді додому. Взявся за мотоцикл, почав заводити, а той немов онімів. І розбирав, і чистив, і промивав, а клята машинерія чихне собі — і далі мовчить. Діватися нікуди — залишив мотоцикл вдома і поїхав у місто попутньою. Відклонився — і бувайте надовго здорові: одразу зібрався у відпустку на море, а потім по якусь науку у Київ. А Великому речнику — що? Мотоцикл не корова — їсти, пити і доїтись не просить. Хай собі стоїть на здоров’я у сараї. Однак машина ніяк не давала спокою Митрові Фаркошу — близькому сусідові. Митро хоч і був значно молодший від Великого речника, проте теж людина у поважних літах, до того ж не в ладах з усіма царями в голові: якщо Великий речник небезуспішно довбав усе життя старі, як світ, філософські істини, то Фаркош мав палкий нахил до техніки. Довго й нудно точив Окогриба, аби дозволив глянути, яка хвороба підкосила серед дороги мотоцикл, але той тримав оборону твердо й уперто. І тільки, коли Фаркош знайшов на горищі кілька протлілих і погризених мишами книг і, вручаючи Окогрибу, по великому секрету повідав, що ці трактати із бібліотеки самого графа Шенборга — Великий речник безвідмовно капітулював. Ще й своїми руками витягнув із сарая мотоцикл і великодушно запропонував:
— Якщо заговорить, то можеш на ньому й проскакатися.
А Митро про краще й не мріяв. Всевідаючим зором оглянув мотор й за кілька хвилин встановив діагноз. Поз’єднував якісь дротики, закріпив їх і пхнув машину. Мотоцикл ображено чихнув, а потім грізно заревів.
— Ти диви! — здивувався Окогриб, — машина, а сердиться. Твоїми руками, Митре, манну б небесну збирати…
Фаркош задоволено сів за руль.
— Ти лиш не дуже розбігайся, — порадив Окогриб.
Митро наддав газу, і мотоцикл рушив. За півгодини, об’їхавши всеньке село, Фаркош повернувся. Весь збуджений, розгарячілий, виключив мотор і задоволено поплескав машину.
— Вищий клас! Можна і на край світу їхати.
— Авжеж, сам знаєш: мій Василь на цуравий драндулет не сяде, — не без гордості відповів Окогриб.
— А може, Василю, і ви спробуєте? — раптом запропонував Фаркош. — Тут нічого страшного немає. Сідаєте і тільки рукою крутите. Машина сама їде. Ось показую, дивіться…
— Митре, ти що — клепки по дорозі розгубив! — очумів Великий речник. — Та коли я поїду, мої мощі усім селом не визбирають.
— Як хочете, — стенув плечима Фаркош, — але мені видиться, що багато втратите. Ви такий філософ і не спробувати єдиний раз у житті машину? Даю вам слово: більше такого моменту не буде…
Ще довго вів агітаційно-роз’яснювальну роботу Митро, нарешті Великий речник сердито сплюнув і згодився:
— Тільки ти, Митре, сядеш позаду і будеш мною рулювати, — поставив категоричну умову Окогриб.
Фаркош завів мотор, ще раз до тонкощів проінструктував новоспеченого водія, і сіли — Окогриб за кермо, Фаркош — на заднє сидіння.
— Ну, давайте, давайте, — підбадьорював інструктор Великого речника, тримаючись за його плечі.
Окогриб помаленьку відпустив зчеплення, ледь-ледь наддав газу… Мотоцикл обережно, наче пробуючи на собі їздців, рушив.
— Ти видиш, він біжить! — радісно заволав на всю вулицю Великий речник.
— А що — машина не осел! Якщо вона у порядних руках, брикатися дурно не буде! — закричав у відповідь Фаркош.
Якісь дивні, неземні і незвідані почуття охопили в цю мить Великого речника. У його волі була машина. Небачена сила несла по землі, і він керував нею, був її володарем.
— Трішки прижміть, на себе крутіть! — порадив на вухо нелукаво Митро. — Тягнемося, як біб зелений на тин…
І Великий речник крутонув скільки сили вистачало у долонях. Мотоцикл, не очікуючи подібного нахабства з боку поміркованого фіцкоша, аж остовпів: на якусь долю секунди від несподіванки вдавився і замовк. А далі як гиркнув, заревів і, наче щойно підстрелений дикий кабан, стрибнув із місця. Митро Фаркош теж не сподівався на таку поведінку Окогриба: одразу підлетів із заднього сидіння високо вгору, а далі більш-менш благополучно приземлився у калабаню, втративши при цьому всього три передні зуби. А Великий речник тим часом, немов тореадор-наїздник на озвірілому мустангові, шалено нісся вулицею, божевільно верещачи:
— Гой-те люди, спасайте! Спасайте!
І замість того, щоб збавити газу, в панічному переляку крутив ручку на себе ще дужче. Все живе розліталося з вулиці куди очі бачили — кури на дерева, люди по канавах, навіть замашні каменюки бризкали навсебіч з-під коліс, як розчавлені помідори. А Великий речник, за дві-три хвилини переживши заново усе своє свідоме й несвідоме життя, мчав на сільський майдан. Влетівши на нього, зажмурив очі, відпустив руль і віддав себе на ласку божу. Пролунав страшний удар, скрегіт металу, дзенькіт розбитого скла… і наступив неземний спокій і тиша блаженна.