— Ось тоді я, Петрику, вперше засумнівався, чи не відправляються наші душі на небеса, — розповідав тепер Великий речник. — Бо летів я у темряві так довго, що позгадував усі гріхи свої від дрібних рочків до днів останніх, переговорив з братиками й сестричками, які в ранньому дитинстві пішли на цвинтар спочивати, відклонився від дітей, сусідів, ворогів і друзів своїх. А коли відкрив очі, думав собі — попав у рай. Довкола — консерви, хліб, цукор, сіль. У ящиках, текла би із каменю, горівка, яку лиш собі вибереш. Ну, думаю, Василю, ти хоч і не вірив Всевишньому, але жив чесно, справедливо, тому й потрапив сюди. Тепер їж, пий, лише від жадоби не вдавися. Аж раз виджу — із-за прилавка піднімається Пітьо Лайб. «І ти вже встиг сюди?!» — подумав собі не без злостивості. А Пітьо вибалушив на мене очі, розкрив рот й не може слова сказати від перестраху. Бачу, щось тутка не те, що мете… Питаю: «Пітьку, ми де?». — «В моїй крамниці, — каже Лайб. — Я за прилавком, а ви, як сила нечиста, прилетіли й сіли на полиці для хліба». І тільки тоді я побачив у вітрині розбитий мотоцикл. І дуже велика печаль мене взяла…
— Мотошикла рожбита, ноги поламані, ребра пошюкані, голова покалішена — дуже велика радість, — прорезюмувала Окогрибка.
— Могли вас ще в лікарні потримати, чого так скоро виписали? — поцікавився Граб, все ще не відаючи, як підійти до основної бесіди.
— О, в лікарні дуже файно! — не міг стримати захоплення Великий речник. — Тепло, чистенько… Баба кожен третій день ріже курку, приносить… А тут дохтур каже: «Будемо виписувати вас, дідику, долежите дома — місця немає». А я благаю: «Дорогий дохтуре, спадьте на бога, не виписуйте ще хоч тиждень!» — «Що? Вам так полюбилося?» — питає дохтур. — «Та ні, просто у баби вдома ще три курки залишилися…» — прошу змилостивитися.
— Мотошикла розбита, ноги поламані, ребра пошюкані, голова покалішена, дешять курей йому жаріжано — то великий прибуток в гаждівштві, — знову підсумувала Олена, не відриваючись від фасолі.
— А що тебе привело до нас? — раптом запитав Окогриб. — Я вже й не пам’ятаю, коли ти заходив до хати.
— Хочу я, нанашку, в область йти працювати, прийшов до вас поради питати… Не скажете, де знайти тепер вашого Василя, може, прийняв би на роботу, — відповів сумно Граб. — Як-не-як, він зведений брат, начальник…
— Ти будеш видіти нашого Вашиля? — запитала Олена й з радості аж трохи піднялася із-за столу.
Від почутого вся вона подобріла, злагідніла, очі засвітилися материнською ніжністю.
— Шкажеш йому, дитинко, що ми дуже добре маємошя, шлава богу, живемо в гараждах… Правда, моточикла рожбита, штара поламана, а так вше добре…
— А що сталося? Чого тобі на зиму забаглося в область їхати? Думаєш, там хліб на деревах родить? — застеріг Великий речник.
— Виказав би я вам, нанашку, свої печалі, та не можу. Самі знаєте, гаразди ніколи не гнали чоловіка із села, — мовив з гіркотою Граб. — Біда в мене, але не питайте…
— А ще, Петрику, шкажи Вашилькові, шьо минулого мішяча теля переїло і ждохло, а дві вівчі удавилишя бульбою, а так, хай не журитьша, вше в наш добре, — далі напучувала Граба ощасливлена Олена.
— Мені не тяжко, — сказав Великий речник, — я дам адресу Василя, але мушу сказати: не знаю, чи вжиєшся ти у місті. У них, чоловіче добрий, таке твориться, що й ганьба сказати. Сільському челяднику подібне і в голову не прийде.
— А що таке, нанашку? — зблід Граб.
— У них, Петрику, бардак, — поманив пальцем до себе Окогриб й, паленіючи, злякано прошепотів: — Там навіть до вітру, перебачаюся, не ходять, а в хаті справляються…
— Як? Прямо-таки в хаті?! — ошелешено перепитав Граб. — І живуть далі там?
— Хай стара тобі скаже, — Великий речник повів пальцем на Олену. — Вона найбільше через це й боїться їхати до дітей… Мені не так страшно, я чоловік терпеливий. А на Олену, як тільки приїдемо у місто, одразу від страху нападає медвежа хвороба.
— Вштидав би’шша таке говорити, штарий вше, — зміряла нищівним поглядом Великого речника Олена. — Мало тебе шудьба накажала, то шшє і юродштвуєш.
— А що я неправду речу? — запротестував Окогриб. — Кажу, як воно і є — не більше і не менше. Але це, Петрику, не найстрашніше, — заспокоїв одразу нанашко.