Машина чимдалі набирала швидкість. За бортом тонко попискував вітер. І раптом Грабові здалося, що гора перестрибнула через річку і почала бігти за машиною. Студебекер мчав на повну силу, зникали з очей рідні обшири, а гора, мовчки плачучи, неслася й неслася услід, вперто не полишаючи наміру наздогнати блудного сина. І коли за придорожнім селом нарешті зникла маківка її голови, Петро заплакав. Ощадливий на сльозу, черствий на серце, він, одвернувшись від попутників, вперше після смерті доньки Марії заплакав, а далі заридав, як дитина. Благо, свистів вітер, молоді хлопці, весело сміючись, переповідали свої любовні пригоди, і ніхто цього не бачив.
По той бік глибоких снігів
Захопившись розмовою, господар забув нагодувати вогонь, і той вщух. Раз у раз дихав вітер, і вигасла ватра ображено розплющувала червоне око, обдаючи Андрія димом. Він теж, либонь, розсердився і вже не навіював йому солодкі спомини про сільські весни, а неприємно гірчив ніздрі. Висохла блакить високо знімалася над землею, і з міста наче спав якийсь тягар: воно вповні розвиднілося, помолоділо, взялося свіжими соковитими барвами. Весна, що вчора лише зелено мріяла на далеких околицях обласного центру, тепер уже господинею йшла вулицями, усміхнено кланялася кожному двору, кожному зустрічному. Земля, охоплена теплом, мріяла, чекала дива…
— Ой, красна буде весна! — сказав, сам собі чудуючись, господар двору. — Такі весни, як розумні діти, родяться раз на десять років. Кажу, парадна, як би за гроші її найняв. У весну таку навіть блудні сини вертаються додому…
Дядько запитуюче глянув на Андрія і спитав:
— Я вас, либонь, уже натомив своїми розповідями?
— Ні, ні, — заперечливо похитав головою Андрій, наче боячись, що господар загляне у його спомини. — Продовжуйте… Це дуже цікаво… Мені спішити нікуди. Вихідний…
— Тоді слухайте. Найбільшою втіхою для мене була неділя, — вів далі господар. — Зранку я порався по обійстю, обходив сад, квітник, а вже з обіду замикався у своїй кімнаті, лягав, заплющував очі і щасливі думки вели мене додому, у Березілля. У неділю я ніколи не спішив, а добирався неквапом, насолоджуючись навколишньою красою. Дорога у вихідний не була схожою на буденну…. І загалом, якщо помітили, у неділю світ добрішає, природа і люди наче вгамовуються, стають, немов на якійсь межі, спокійнішими і задуманими… І ось у такі дні я із самого обіду до вечора йшов через лагідні недільні села, бажав миру і добра кожній хаті, здалеку кланявся кожній горі, що сиділа при дорозі. Упоєний щастям, доходив до мосту. Як і завсігди, зупинявся трохи нижче нього. Тут сідав на камінь і чекав, коли попроситься душа на тамтой берег. І наступала мить, коли я ніби роздвоювався. Душа моя — легка, осяяна, радісна і молода — переходила, навіть не торкаючись води, через ріку і зупинялася під горою. А потім уже, намацуючи ногами каміння, переходив убрід і я. Далі легко долав вершину гори і добирався спокійно до свого села…
Дядько, знову і знову переживаючи ті казково-світлі картини свого життя, замріяно усміхнувся.
— Мої подорожі в рідне Березілля тривали багато років, — ділився далі своєю таємницею господар колишнього будинку. — Але кілька літ тому трапилося нещастя. Одного дня серед зими мене повідомили: помер старий Окогриб, треба їхати на похорон. Як-не-як він мені замінив батька. Я кинувся на автобусну, а тут ошелешили: у напрямку Березілля всі рейси відмінено — дорогу занесло снігом. Я забігав, умовляв таксистів, обіцяв добре заплатити, але ніхто навіть слухати не хотів. Убитий горем, повернувся додому, закрився у своїй кімнаті і вперше за багато років знову пустив сльози на волю. Гріх признатися, але ридав я не за Окогрибом. Просто здавалося, що десь там, у далекому Березіллі, серед заплаканих снігів помер я, і тепер навіть поховати уже нікому. І як не напружував того вечора уяву, думки, аби знову побігти у село, попрощатися із хрещеним батьком, далі обласного центру не міг рушити. Якась невидима стіна виросла переді мною за містом серед ночі і перепинила шлях. До самого ранку я бився об ту льодову стіну, до крові зранив серце, але вона не відступила. Після того, до самої весни, як тяжко не було, я навіть подумати боявся про повернення у Березілля. Але коли потепліло, у моєму саду розцвіли дерева, і я вже достеменно знав, що на дорогах у село давно забулися сніги, — наважився в путь. Як і завжди, легко помчали мене думки і уява в рідне Березілля. Я навіть забувся пропустити спершу через ріку свою душу — так спішив додому. Перелетів через гору, далі, не чуючи ніг, побіг теплою дорогою і тут… перед самим селом переді мною упала снігова завіса… Густа, майже суцільна, без жодного просвітку, вона прямовисно звисала з небес до землі, слалася по навколишніх горах, видолинках, всуціль закриваючи від мене Березілля. Я спробував іти, але знову, як і тоді, взимку, наткнувся на стіну — на цей раз снігову. За цілу ніч я обійшов кілька разів своє село, але не знайшов жодного просвітку у тій сніговій завісі, аби зайти в Березілля. І коли вже зовсім занеміг і впав безсилий, безпорадний, раптом побачив, як із глибини снігів через білу завісу на мене дивляться сумні очі старого Окогриба. «Нанашку, батьку мій, вибачте мені! — закричав я, — вибачте і пустіть в село». Але очі Великого речника стали ще сумнішими, почали поволі затухати і зовсім згасли потойбіч снігів. З тих пір подібне повторювалось щоразу. Навіть коли я пробував повертатись у Березілля серед ясного літа, у найспечнішу днину, шлях у село мені перепиняла снігова стіна, котру жодна сила не могла подолати. І що тільки я не робив — мені зоставались тільки очі названого батька, які з невимовним болем і тугою дивилися із потойбіч снігів.