Не покидайте нас, віро, надіє, любове…
Василь Окогриб зустрів Петра з неприхованою радістю і не меншим подивом. Однолітки, вони росли разом, у дитинстві скотарили, ділили скупий хліб пастушого життя, потім водночас легінювали. Розчулений, Окогриб обняв названого брата і, попліскуючи по плечах, довго не відпускав. Зрештою посадив навпроти себе, довго розпитував про сільські новини, трохи засмутився, почувши про ті «гаразди», які передала синові мама Олена, відтак поцікавився:
— А в якій справі ти приїхав? Говори правду, якщо в моїх силах — допоможу.
— Розказувати, Василю, багато, слухати мало, — затнувся Петро. — А якщо коротко, хотів би я влаштуватися тут, в місті, на роботу. Розійшлися ми з головою колгоспу на одному гарячому ділі. Ти не подумай щось зле, я чистий, за мною ніякої вини. Але не буде мені життя, доки він там посадує. Ось і рішився йти із села…
— А тут він не досягне тебе? — запитав насторожено Василь. — Вірю у твою чесність, але…
— Ми домовилися, що розійдемося у мирі, — перебив Петро і простягнув довідку із сільради.
— О, тоді все в порядку! — вигукнув задоволено Василь. — Тільки куди маєш намір йти до роботи?
— У вас на фабриці місця не знайдеться?
— З роботою нині в нас нелегко… Та для тебе, звичайно, знайду і в нас. Але маю інші думки. На фабриці тепер заробітки невисокі, житла зовсім не маємо… А для тебе нині головне — якийсь куток. Не будеш кожного дня мотати сюди-туди півтораста кілометрів. Ну, і платню треба шукати більшу. Я собі подумав: найкраще тобі на цегельню. Там і гуртожиток, і заробіток немалий. З директором ми приятелі. Хочеш — влаштую все.
Через кілька днів Петро уже трудився на цегельному заводі. Навіть на його руки робота прийшлася нелегкою, проте він був безмежно щасливий. І не тому, що мав тепер певний хліб, надію на день нинішній і завтрашній. Найбільше розчулила людська чуйність. Його біду зрозуміли, допомогли. І віра у справедливість, у правду, у доброту, яку на час змінила озлоба на весь світ, знову повернулася до нього, вселила у душі найкращі сподівання. Петро не знав, чим тепер відплатити добрим людям, і всю вдячність вкладував у роботу. А тут надійшов і день першої платні. Касир, відшукавши у відомості прізвище Граба, примружився від здивування:
— Ого-го-го, ви далеко підете, чоловічку! — тільки й мовив, простягнувши Грабові ручку для підпису.
Петро мигцем глянув у відомість — навпроти його прізвища стояла цифра 800. На старі гроші це навіть для міських жителів був величезний заробіток, а для Граба — суцільна казка. Ошелешений, стояв перед столом із ручкою і ніяк не наважувався підписатись.
— Що, замало вам? — лукаво перепитав касир. — Чого ждете? Підписуйтесь!
— Перепрошую красно, — Петро пробував догідливо усміхнутись. — Перепрошую ще раз, але майже ви помилилися… неправильно мені нарахували…
— Чого, чого? — скинув сердито очі касир.
— Ой, лиш не сердіться, — запобігливо приклав руку до серця Петро. — Не хотів вас засмутити, але… але я ще в житті за раз не отримував стілько грошей…
— А-а-а, — вдоволено розпливлося обличчя касира. — За чесну роботу ми платимо з легкої руки, — і з майстерністю фокусника почав відлічувати геть розгубленому Петрові банкноти…