Підійшов до вікна, обзирнув вулицю… Щойно світало, і передсонцевий схід неба дихав холодком молодої осені. Андрій включив електроплитку і поставив чайник. Уже другий місяць він мешкав у квартирі Івана. Брата, як йому і було обіцяно, так би мовити, за старанну службу місцеві керівники рекомендували на роботу в область. А коли точніше — нарешті здихалися болячки. Невістка невимовно раділа, але Івана нове призначення, хоч і знав, що рано чи пізно це станеться, сильно ранило.
— Чого ти бідкаєшся? — заспокоював Андрій. — Тепер маєш більші можливості. Та й квартиру пристойну в області дають. Навіть через це варто плюнути на все.
— Тобі, Андрюхо, багато чого незрозуміло, — мовив з гіркотою Іван. — Це моя перша в житті велика поразка. І просто не відаю, як переживу її. А до тих тепер і поготів не доберешся. Вони зуміли підібрати на моє місце людину, яка зробить все, аби місцеві шахраї почували себе безпечно.
Коли братова сім’я вже повантажилась на машину, Андрій відкликав Івана і запитав:
— Скажи мені по правді, чого ти так охоче дав мені матеріали по справі Зеленяка? Я, приміром, не задумувався, але ти не міг не знати, що діяв у якійсь мірі протизаконно…
— Знав, прекрасно знав, — згодився Іван. — Але зробив це навмисне, з кількох міркувань: бачилося мені, ліпшої нагоди не трапиться для твого прозріння. По-друге, хотів, аби знали, що такі справи, як би їх не морозили, я в архів не здаю…
У чайнику закипала вода. Андрій відклав гоління, навшпиньки підійшов до електроплитки і заслухався. Він любив слухати, як вода в посудині перед кипінням починала музичити. Спершу вона тихо мугикала, далі у її глибинах прорізувався голос, який переростав у тужну й журливу мелодію. Подібна музика навіювала в душі світлу печаль, жаль за чимось далеким, втраченим і нездійсненним…
Поснідавши, Андрій вийшов з дому і попрямував до редакції. За короткий час його знало усе містечко, і зустрічні, навіть в поважних роках горяни, віталися з журналістом ще здалеку — як-не-як був тут видною людиною. Однак нині він майже не помічав зустрічних. Прокинувшись, швидко відійшов од сну, але тут, на вулиці, пережите видіння наздогнало його і знову вчепилося.
«Гора із сотнями облич, замурованих у льодяні вікна… Живий дощ, схожий на очі весняних птахів… Батько… Сиві мерці під живим дощем… Що могло б це віщувати? — думав напружено. — Напевне, на гнилу погоду. Замрячить, закисне, — заспокоював себе. — Правильно! Це ж усі говорять, що мерці сняться на дощ…»
— Хай живе народна творчість! Слава рідним профспілкам! — весело увірвалося у роздуми Андрія.
Він спохватився — на тамтому боці вулиці салютував піднятою уверх рукою невгамовний оптиміст Козодрій.
— Як здоров’я, як творчі гаразди?
— Спасибі! Погано! — відгукнувся Андрій, показуючи на годинник: мовляв, запізнююся.
— Чому погано?! — напитував далі Дмитрович.
— Надходить осінь!.. Емоції гаснуть!..
— Може, підігріємо їх, розкочегаримо?! — Козодрій показав на забігайлівку.
— Ні, їм не того вогню треба! Спішу!..
— Передавай привіт шефові! Порадуй його, що Параска Калениківна скоро буде співати у моєму хорі!..
— Обов’язково! — заспішив Андрій позбутися Дмитровича…
Звичайно, ні радістю, ні горем Волосянич не збирався ділитися з Ладичком. Злощасні іменини доньки Цюбея різко змінили їх стосунки…
Опісля колотнечі в домі Цюбея щедро частовані штурханами горе-сватачі пленталися попідруч нічним містечком. Від чийогось прицільного удару в зуби у Андрія опухли губи, кровоточила десна, боліла шия. Ладичко час од часу прикладав мідний п’ятак до гулі на лисій маківці і, скімлячи фальцетом, кленув Цюбея і його товариство:
— Господи, як я їх ненавиджу! Повірте, Андрію, аби моя воля — згноїв би тих кротів в одній ямі. У мене вища освіта, посідаю суспільне становище, у мене талант, а такої розкоші, як у безграмотного комірника, до скону життя не настараю. То ж повідайте мені, де справедливість: не я, а комірник має нині перше слово. У-у-ух-х! Люто їх зневажаю! Але, повірте, мій час ще надійде!..
— Онуфрію Миколайовичу, коли вам так між Цюбеєвою громадою пісно й незатишно, чому себе неволите — одверніться од них.
Ладичко зупинився, схопив Волосянича за лацкан піджака й став перед ним.
— Ша-а-а, Андрію! — приклав пальця до вуст. — Раз я тиняюся між ними, раз я, замість того, аби заїхати комусь межи очі, всміхаюся, значить, так треба… Звичайно, до пори до часу… Так треба… зрозумів?.. Кожна моя теперішня надсильна посмішка буде коштувати комусь не одну криваву сльозу!..