Інґеборґ
Жизель{445} так мило написала мені, також і про ваші дні на селі. Що робить Ерік? Чи міг би він якось зателефонувати мені? Зі свого маленького телефону.
103 {446} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 1.9.1958
Париж, 1-го вересня 1958 р.
Ти ще в Неаполі{447}, Інґеборґ? (Я пригадую, що у вересні Ти знову хотіла повернутися до Мюнхена.)
Мій серпень був, за винятком чотирьох віршів{448}, порожнім, вересень принесе, мабуть, багато хвилювань{449}, настрій мій не найкращий.
Десь зо два тижні тому тут був Неске, стосовно запису на грамплатівку{450}, я написав Тобі доволі нерозумну листівку{451} — Ти не сердишся? Як Тобі ведеться, Інґеборґ, Тобі й Твоїй роботі? Ти збиралася щось надіслати{452} мені — зроби це, будь ласка! (Послати Тобі нові вірші — куди?)
Невдовзі після Твого від’їзду{453} зателефонувала принцеса: Тобі вона також написала, до Мюнхена, стосовно гонорарів — чи отримала Ти листа{454}? Гьоллерер ще не отримав свого гонорару, я боюся, що й інші ще чекають, мені це дуже неприємно, будь ласка, напиши принцесі, нехай вона, якщо вона ще не зробила цього, перекаже гонорари (які, мабуть, не менші, ніж в «Акцентах»{455}). Вибач, що я обтяжую Тебе цим — я маю відчуття, що смію лише незначною мірою розраховувати на прихильність принцеси.
Ще одне: я сказав Карлові Кролову{456}, який вже кілька місяців мешкає тут, у відповідь на його повторні запитання, що Ти була тут, дуже недовго, у той час, коли сам він перебував у Брюсселі. (Він так часто запитував, що я сказав собі, напевне, він знає це від Белля{457}, якого він тут зустрів. Від Неске я чув, що Ти тепер в Іспанії{458}.)
У вересні, десь близько 14-го, приїде Клаус{459}, я радий цьому візитові.
Як Ти гадаєш, чи вистачить існуючих поезій — додай до цього ще кілька віршів і «Стретту»{460} — на збірку? Фішер вимагає від мене рукопис вже тепер, себто наприкінці вересня, хоча книжка може з’явитися лише навесні. Усе видається мені таким мізерним!
Напиши кілька слів, Інґеборґ!
Твій
Пауль
104 {461} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 5.10.1958
Мюнхен, 5-го жовтня 58 р.
Паулю, любий Паулю,
я так довго мовчала, і, все-таки, так багато думала весь цей час про Тебе, бо чеснішим мені видавалось мовчання тоді, коли я могла б написати Тобі тільки одного листа, у якому не йшлося б про те, що насправді було. І, все-таки, мене це все дуже мучило, вже тільки тому, що я дуже боялась за вас ці минулі дні, коли в Парижі було так неспокійно{462}!
Цей серпень і вересень: безліч сумнівів, і нове{463}, те, що сталося. Чи пригадуєш, як якось пополудні, коли ми пішли з Рю де Лоншан{464} і випили келих перно, Ти жартував — чи я, бува, не закохалася? Тоді цього не було, а згодом сталося в такий дивний спосіб, тільки назвати це так я не смію. Кілька днів тому я повернулася з Каринтії, де була останнього часу… я мушу все-таки розпочати інакше, сказати відразу. Минулими днями, які були першими в Мюнхені, приїхав Макс Фріш, щоб запитати мене, чи змогла б я жити з ним разом, і тепер я вже прийняла рішення. Ще зо три місяці буду в Мюнхені й потім переселюся до Цюриха. Паулю, якби ж Ти був тут, якби я могла поговорити з Тобою! Я дуже рада, дуже захищена в доброті й любові, порозумінні, й тільки деколи мені сумно за себе, бо страх і вагання не зовсім полишають мене, вагання, яке стосується тільки мене, не його. Гадаю, що можу Тобі сказати про це, ми ж бо знаємо, що для нас, либонь, неможливо, жити разом із кимсь іншим. Однак, оскільки ми знаємо це, то не піддаємось омані й не намагаємося ввести в оману інших і, може, зі щоденних старань постане все-таки щось добре, тепер я в це вірю.