Надіюсь, до скорої зустрічі, вважайте мене, будь ласка, своєю подругою, я — Ваша подруга —
Жизель
225 {971} Інґеборґ Бахман до Жизель Целан-Лестранж, Цюрих, 24.6.1960
24 — 6 — 60
Цюрих, Кірхґасе 33
Ма chère Gisèle, …
Моя дорога Жизель,
Ваш лист так зворушив мене! Я дуже Вам дякую. Надіюсь, що Ваші думки того вечора допомогли нам усім. Після Вашого від'їзду та від'їзду Неллі Закс{972} я безперервно працюю{973} — я майже не помічаю, як швидко спливає час цього задушливого і спекотного літа. 15-го липня я залишаю Кірхґасе й буду знову в Уетікон ам Зее. Ми перебуватимемо там до вересня, попри наш попередній план (податися до Іспанії{974}), бо я вже не бачу кінця цій книжці. І Макс повинен за кілька днів ще раз поїхати до Скуоля{975}, щоб пройти повторний курс лікування.
Я взяла в цирку в Цюриху{976} цю маленьку хустинку для Еріка, клоуни теж такі мають. — Напишіть мені, чи можу я знайти для Вас рами! Це принесе мені радість, коли я зможу хоч трохи допомогти Вам.
Бажаю Вам усього якомога найкращого, спокійного й легшого літа після цього, такого тяжкого, року! Ваша подруга —
Інґеборґ
226 {977} Жизель Целан-Лестранж до Інґеборґ Бахман, Париж, 2.12.1960
78 Рю де Лоншан
Париж 16е
2-го грудня 1960 р.
Ма chère Ingeborg, …
Моя дорога Інґеборґ,
вісім днів минуло відтоді, як Пауль поїхав до Цюриха, він їхав туди з легким серцем й надією зустріти людяну й правдиву реакцію, він не був розчарований, він бачився з Вами. А також із Вебером{978}. Він знову зібрався на силі та повернув надію.
Минуло вже вісім днів!… І нічого не сталося, Інґеборґ. Пауль у розпачі. Пауль виснажений, Паулеві ведеться недобре. Він більше не має жодної сили, цю історію неодмінно потрібно правдиво викрити. Я прошу Вас, зробіть для цього все, що тільки Ви можете. Доведіть до людей, що ця історія ганебна{979}, і що не можна споглядати її бездіяльно.
Усе це триває вже сім років{980}, для Пауля стає вже запізно, дуже пізно, тут не йдеться лише про слова, не йдеться лише про втішання, тепер потрібно діяти, люди мусять писати в газети{981}, мусять викривати брехню, ганьбити наклепи, однак вони мусять робити це швидко, Інґеборґ, вони мусять робити це без зволікання. Їхній обов’язок — робити це в ім’я Правди, в ім’я Поезії, що є одним і тим же — тут потрібний бунт, потрібне обурення, не можна дозволити, щоб усе це тривало далі. Я ще раз це повторюю Вам, Інґеборґ, Пауль більше не може. Він щоразу чекає, коли надійде пошта, щоразу, коли виходять газети, його голова переповнена всім цим. Для іншого більше немає місця. — Та чи могло б бути інакше після цих семи років?
Повернувшись із Цюриха, він насправді знову був повен надії, повен сили й рішучості працювати, майже щасливий. Та відтоді він не побачив ані рядка. В НЦЦ{982} кількома рядками згадано про відозву в «Рундшау»: оце все, це дуже мало, і якщо на цьому все закінчиться, це буде жахливо. Був ще телефонний дзвінок від Арміна Молера{983}, колишнього наці, який, якщо цього ще не сталося, хоче написати ще щось для газети Рихнера; Ви розумієте, що саме це не додає нам особливої радості, і що ми сподіваємося на інші втручання, аніж саме його. Армін Молер, колишній наці, береться захищати Пауля: Ви ж розумієте, Інґеборґ, яка це образа.
Казак: Пауль телефонував йому, коли повернувся з Цюриха, він хоче «Пісок з урн»…. Так, звісно, однак чи справді треба бачити докази{984}? Чи неможливо піднятися проти тих, хто зводить наклеп на Пауля, реагувати відразу, коли нападають на його «Фугу смерті»{985}, викривати мерзенності, якими його оточують через неї? Хіба не можна описати його обурення, не тримаючи в руках його першої збірки? Усе це жахливо. У присутності Пауля люди повні обурення, вони його слухають, однак як тільки його немає, все втрачає на силі, так, ніби нічого їх не турбує.