Я обіймаю Вас. Обіймаю Вас сердечно й з любов’ю.
Жизель.
Я надіслала Вам «до 1973 року»{1039} невеличкий знак своєї праці. Чи допровадила Вам його італійська пошта?
Ілюстрації
Коментар
«Віднайдімо потрібні слова»
Закоханій парі, що зустрілася у травні 1948 року в окупованому Відні, дісталися долі, які були настільки різними, наскільки це взагалі можливо: донька австрійського члена НСНРП першого призову, яка на той час студіювала там філософію, і німецькомовний єврей без громадянства, родом із Чернівців, який втратив обох своїх батьків у німецькому концтаборі й сам відбув ув’язнення в румунському трудовому батальйоні. З перспективи цієї нездоланної відмінності він, Пауль Целан, виводить — як єврейський поет — свою адресовану німецькими читачам творчість і свої високі вимоги до німецькомовного вірша після єврейської Катастрофи; для неї, Інґеборґ Бахман, яка вже до цієї зустрічі полемізувала з новітнім німецьким і австрійським минулим, ця відмінність стає новим імпульсом, котрий спонукає її упродовж цілого життя боротися проти забуття, в тому числі й імпульсом захищати поезію Целана. Ця відмінність, як і прагнення знову й знову, після інколи радикальних непорозумінь, продовжувати розмову, всупереч усьому, ба навіть через саму цю відмінність, визначає собою їхнє листування, починаючи від першого вірша-подарунка у травні/червні 1948 року — й до останнього листа восени 1967. Перед нами велике, таке драматичне й таке зворушливе життєве свідчення, — і все-таки воно інакше, ніж можна було сподіватися після багатолітніх спекуляцій на цю тему. Наші знання про стосунки між Інґеборґ Бахман і Паулем Целаном та їх відображення у творчості обох поетів отримують з цим виданням, нарешті, свою тверду основу.
Процес писання стоїть у центрі життя обох кореспондентів, яких у 1950-ті роки часто на одному подиху називають основними репрезентантами німецькомовної повоєнної лірики. Процес писання є для обох, одначе, зовсім непростою справою, в тому числі й писання листів. Боротьба за мову, змагання зі словом отримує в цьому листуванні центральне місце. Знову й знову тут ідеться про невідправлені листи: деякі з цих листів не вдаються й бракуються, однак той чи інший начерк усе-таки зберігається і лежить між листами як свідчення сумніву. Інші начерки долучаються до значно пізніших листів, не завжди цілковито, позаяк партнер все-таки дещо не повинен знати; та й час, який минув відтоді, «пом’якшує» їх, у такий спосіб вони можуть сповістити іншому несказанне. Або ще краще: ненаписанне. Тому що Бахман більше довіряє передусім усному мовленню, часом лише розповідям друзів, які виконують роль посередників, які, як вона гадає, можуть краще описати всі труднощі, що виникають на цьому шляху. Вислови на кшталт «Ти знаєш» або «Тобі ж відомо» нерідко замінюють прямі висловлювання; телеграми або короткі листи сигналізують докладні листи, які відтак не завжди доходять. І весь час прохання, ба благання листів; Бахман редукує свої претензії до «Тільки пиши мені загалом» (№ 26), а Целан доволі заплутаним реченням дає зрозуміти, яким непомірно важким є для нього навіть таке прохання: «Нині я пишу Тобі, лише кілька рядків, щоб попросити Тебе написати мені також кілька рядків» (№ 195). Тривале мовчання іншого часом змушує того, хто чекає, міркувати над причинами, які приховані в ньому самому: «оскільки своїм потоком слів телефоном я ще більше ускладнив Твоє становище» (№ 116) або: «Можливо, мій лист до Тебе був не зовсім розумним» (№ 34). Часом залишається лише заклинання можливостей розмови: «Віднайдімо слова» (№ 148).