Тривалий і скупий час після Ніендорфа — лише одинадцять документів за понад п’ять років — повністю зосереджений, за винятком дарчого примірника Целана, — в руках Бахман. Вона намагається принаймні зберегти запропоновані Целаном дружні стосунки, хай навіть елементарними знаками уваги — підписами на поштівкових вітаннях друзів, як це в черговий раз засвідчує листування важкої весни 1960 року, — або, ще «безмовніше», через відправлений видавництвом від її імені книжковий подарунок. Проте тут уперше присутня творчість Бахман, не тільки у вигляді дарчого примірника, але й долученими до одного з листів чотирма окремими віршами для австрійської антології, яку збирається укласти Целан. У майже неввічливий спосіб він ніяк не висловлюється з цього приводу, проте включення до строгого відбору одного-єдиного з цих віршів є доволі виразним жестом: за поетичною дикцією «Великого ландшафту біля Відня» стоїть не тільки спільний віденський досвід; це також один із тих віршів Бахман, які цитують ранні поезії Целана, себто поезії, з якими вона познайомилася ще у віденський період. Під час багатолітньої, майже безперервної паузи після листів про антологію, що залишилися без відповіді, Бахман, здається, продовжувала розмову поза листуванням у такий поетичний спосіб: чимало з написаних після 1953 р. віршів зі збірки «Заклинання Великої Ведмедиці» цитують, як вже раніше деякі зі збірки «Відрочений час», ранню, часом також і актуальну творчість Целана, скажімо, поезії збірки «Від порога до порога», окремі рукописи яких, отримані через треті руки, вона мала. Целан міг сприймати цю цитатну розмову через — можливо, навмисні, — попередні публікації віршів Бахман: наприклад, «Гра скінчилась» або частини «Пісень з острова» в альманасі «Яресрінґ 54/55», де були вміщені також його власні вірші. Але й ця «розмова» залишається односторонньою, навіть якоїсь поетичної відповіді Бахман не отримує, це стосується як нинішнього, так і пізнішого часу. Однак те, що творчість Бахман не представлена у віршах Целана, мабуть, не значить, що як особистість вона не давала йому після вірша «В Єгипті» імпульсів до важливих поезій. Це очевидно у поезіях з часу любовних стосунків 1957/58 рр. Але, можливо, й пізніші тексти пов’язані з полемічним діалогом між обома або з пізнішими спогадами: неопублікований Целаном, ймовірно, створений восени 1959 р. вірш «Прийшли літа, перш ніж ти прийшла», вірш «Мерехтливе дерево», що виник навесні 1961 або ж написаний 1964 року, після поїздки до Риму, вірш «Ополудні».
Однак те, що й Целан далі провадив розмову, показує та стрімкість, із якою міняється характер листування після вуппертальскої зустрічі. Нове зближення було безумовно «підготовленим»: Целан придбав 1956 р. в Кельні «Заклинання Великої Ведмедиці»; і він уперше після 1948 року побував у Відні, де, щоправда, не зустрів Бахман, яка жила вже в Римі, але де він написав вірш «Мовні ґрати», в якому, між іншим, спробував наново осягнути відмінність, сформульовану в поезії «У Єгипті». У цей найкоротший і водночас найбагатший відтинок листування Целан домінує як матеріально, так і емоційно, він пише листи такої інтенсивності, яка в целанівській кореспонденції взагалі унікальна. Тепер він знову відкритий до неї як до особистості й вперше справді відкритий до її творчості. Тепер він рефлектує також неповторність цих стосунків. Він так осипає її листами й віршами, що вона неспроможна відповідати. Тепер вона схиляє його до мовчання: принаймні спочатку вона, здається, тримає для самооборони певну дистанцію — адже Целан одружений і має сина. Незважаючи на чотири зустрічі й численні, частково підтверджені листами телефонні розмови, ці короткі місяці являють собою — в тому числі й з точки зору щільності листовного спілкування — апогей стосунків. Нове, себто давнє кохання стоїть тепер у центрі: «Ти була, коли я Тебе зустрів, для мене і тим, і тим: чуттєвим і духовним. Це завжди нероздільне, Інґеборґ» (№ 53). Недаремно вірші Целана, відправлені без супровідних коментарів, спершу замінюють собою листи; разом з дарчими примірниками й великою кількістю вкладених віршів та віршованих перекладів вони є свідченнями поетичного виміру події. Спогади про зустрічі у Відні й Парижі, спогади про написані тоді вірші сприяють цьому. А в пізніші роки ці любовні переживання між жовтнем 1957-го і травнем 1958-го самі стануть точкою відліку для спогадів.