У перший рік свого спільного життя з Максом Фрішем Бахман формулює свій досвід наступним чином: «і в цю осінь намагається увійти минула» (№ 107). Відтепер листування стоїть під знаком акцептованих обома протагоністами, як і їхніми партнерами, вельми дружніх, якщо й не завжди безпроблемних, стосунків. Вміщені в додатку 16 листів між Максом Фрішем і Целаном, як і 25 листів між Бахман і дружиною Целана Жизель Целан-Лестранж, тісно вплетені в цю листовну розмову, ба вони й справді належать сюди. Не тільки тому, що деякі з цих листів стають темою обміну думками між Бахман і Целаном; немало листів до партнерів написані взамін тих листів, спрямувати які до справжніх адресатів важко або неможливо, і нерідко саме завдяки цьому листовна розмова знову може бути продовжена. На цьому часовому відтинку загострюється одна із тем, які визначають собою літературну розмову в листах як цілість і які щоразу, хай з різними претензіями, пов’язані з власною творчістю. Які компроміси спроможна витримати поезія, коли її розуміти як «епітафію», як Целан формулює це в схвильованому листі про «Фугу смерті» (№ 145)? Які компроміси можливі, якщо гарантія забезпечення хліба насущного — тут Бахман знаходиться у зовсім іншій ситуації, ніж Целан, який завдяки своєму одруженню матеріально забезпечений, — мусять бути враховані? Якої підтримки потребує творчість одного з боку іншого? Бахман цілком і повністю віддана творчості Целана. І навпаки, Целан, який, здається, не демонструє такого безумовного зацікавлення її творчістю, дотримується думки, що вірші, радіоп’єси, оповідання чи переклади Бахман уже самі по собі є доволі успішними й не потребують, таким чином, особливої підтримки. Як і десять років тому, Целан і в 1961 р. переоцінює можливості неєврейки Бахман в австрійському й німецькому літературному процесі в порівнянні з тим опором, який він змушений долати у своїй творчості як єврей. Відмінність, сформульована в ранньому дарчому вірші, залишається визначальною рамкою навіть тоді, коли обоє партнерів у своїх неординарних листах засвідчують своє ставлення до Мартіна Гайдеґґера: в той час, як Бахман, виходячи зі своїх фундаментальних знань з часів роботи над дисертацією, диференційовано говорить про філософа й людину, втягнуту в політику, Целан, у типовій для нього манері, виносить йому свою оцінку в зв’язку з актуально сприйнятою «переробкою» сумнозвісного алібі німецького минулого, себто «судить» його не раз і назавжди, а залежно від нинішньої ситуації. Листовна розмова з Целаном має в роки співжиття Бахман із Фрішем — завдяки принаймні початковій матеріальній стабільності — у приналежній обом партнерам частці зовсім нову якість. Інакше, ніж це мало місце з його боку в безмовні літа після 1953 р., коли починаються закиди Клер Ґоль у плагіаті, Целан довіряє подрузі найглибші кривди з боку своїх сучасників і читачів, що припадають на цей час: антисемітські випади у зв’язку з літературним читанням 1958 р. в Бонні, сприйняту як антисемітську рецензію Ґюнтера Бльокера на збірку «Мовні ґрати» й нові закиди в плагіаті 1960 р. Тепер, як і колись, Бахман готова навіть після образ іти назустріч Целанові й в міру своїх сил допомагати йому. Однак урівноваженість листування відбивається також у тому почутті власної гідності Бахман, яке раніше так чітко проявлялося лише зрідка. Позаяк тепер вона вимагає, одночасно зі своїм заступництвом за Целана, й того, щоб він сприймав також і її проблеми: викликані частково Целановими претензіями безумовної солідарності труднощі у її партнерстві з Фрішем, її банально-матеріальні клопоти, як і проблеми з німецьким літературним середовищем. І вона сподівається, що й Целан сприйматиме її творчість з такою ж увагою, якої він вимагає від неї стосовно власної. На цей період також припадає аж ніяк не підтриманий критикою поворот Бахман до оповідної прози, який намічається вже в листах початку 1958 р. — між іншим, паралельно до нового, проте не настільки промовистого й врешті-решт знову нереалізованого звертання Целана до оповідних текстів. Долучений у 1958 р. до останнього листа Бахман перед зустріччю з Фрішем невеликий вірш «У громовиці троянд», котрий відіграє важливу роль у листуванні вже після вуппертальської зустрічі, і котрий як єдина, не продиктована певною метою, поетична вкладка, вже сам по собі є подією, видається з цього погляду прощанням, не тільки з коханням до Целана, але й з віршем як стержнем літературної діяльності загалом. Починаючи з перекладів Унґаретті, на цей час припадає також звертання до літературної практики, яка доти була формою літературної праці, повністю окупованої Целаном. В одному з листовних начерків, що припадають на осінь 1961 р. (№ 191), вона формулює свої вимоги до рівноправних дружніх стосунків з Целаном і тлумачення його ситуації з вражаючою ясністю й гостротою — і підводить промовистий підсумок, хоча він так ніколи й не доходить до адресата.