В іншому багатострофному циклі пісень — «Пісні під час втечі», розташованому в кінці другої збірки віршів, образ тонучої в піску коханої із заголовного вірша першої збірки транспортується в образ смерті в «снігу» — поряд з «піском» це інший целанівський шифр Шоа. Друга з «пісень», яка починається цитатою з Сапфо, звучить так: «Але я лежу сама / серед льоду в кривавім клоччі, // І сніг ще мені / не засипав видющі очі. // Мертві навкруг / на всіх мовах мовчать, оспалі. / Ніхто не любить мене / й лампу мені не запалить!» Після відновлення любовних стосунків з Целаном восени 1957 р. Бахман настійливо «проситиме» його, після того як він сказав їй у Кельні, що «навіки примирився з нею», все-таки прочитати «Пісні під час втечі»: «тієї зими, два роки тому, я дійшла кінця і прийняла твою відмову. Я більше не мала надії бути виправданою. До якого кінця?» (№-52). У «Піснях» ідеться про звинувачувальний вирок, який розчавлює жіноче Я та розділяє закохану пару на суддю й підсудного: «Уста, що озвучили вирок, / рука, що скарала мене!» — так починається у 13-й строфі низка сцен про моторошне насильство й пристрасне жадання порятунку: «Я все ще винна. Підніми мене. / Я вже не винна. Підніми мене. // Кристали льоду забери з моїх замерзлих віч, / розбий їх поглядом своїм, / і пошукай блакитних днищ, / пливи, дивися, упірнай: // Бо це не я. / Це я» (IBW, 1,146). Симптоматичне промовляння листів реалізується у вірші як саморуйнівна боротьба з питанням вини, під час якої порятунок врешті переноситься із заціпеніння й німоти в медіум мови. Льодове заціпеніння перетворюється на співучу воду, а «кристалик льоду» відділяється «від ока», як можна було б прокоментувати цей процес перенесення, який віддалено нагадує медіум, котрим мало бути око «чужинки» у Целановому вірші «У Єгипті»: вода, в якій мертві залишаються живими. Жіноче Я під час цього перетворення у вірші Бахман гине; те, що залишається, є «мовчанням», із яким вірш — використовуючи алюзію на «Сонети до Орфея» Рільке (І/ХІХ) — дає собі раду за рахунок живих: «І тільки пісня подолає тлін, / переживе наш відчай і страждання.»
Целан знав «Пісні під час втечі», завершальний цикл віршів зі збірки «Заклинання Великої Ведмедиці», яку він мав з 1956 р., ймовірно, вже до листовної вимоги Бахман, коли влітку 1957 р. у Відні він писав свої «Мовні ґрати». Взята у дужки строфа з «Мовних ґрат» — «(Коли б я був, як ти. Ти ж була, наче я. / Чи не стояли б ми під одним пасатом? / Ми тут чужі.)» — могла стосуватися тодішнього зв’язку з «чужинкою» у Відні, адже «око» й «вода» вказують на вірш «У Єгипті». Завершальна строфа «Мовних ґрат», що йде за рядками, узятими в дужки, починається словом, яке означує найінтимнішу сферу винищення євреїв: «Плити. На них, / щільно так, поряд, обидві / сердечносірі калюжі: дві / жменьки мовчання.» Справжньою листовною таємницею цих п’яти рядків, кожен з яких в розщепленні смислу відкриває новий семантичний аспект, є акцентована близькість «обох», «двох», зустрічі посеред семантичного простору, який фіксує Голокост. І саме там уперше «два» авторства отримують своє місце у Целановому вірші — на однаковій висоті, «щільно так, поряд» і на «плитах». Написаний 14-го червня 1957 р. у Відні, Реннвеґ, неподалік від «Країни Унґарґассе» у 3-му районі, цей вірш допомагає збагнути, як після нової зустрічі з Інґеборґ Бахман у Целана раптом виникає ніколи й ніде раніше в його листах не фіксоване почуття щастя нового буття одне з одним і одне біля одного, як для нього відкривається світ у новому прочитанні, як усе сходиться докупи, як читання й писання, лист і вірш, навіть німота й мовчання можуть переживатися тепер як буття разом — «Проте саме собою промовляння, воно ще нічого не значить, адже я волів також бути з Тобою безмовним» (№ 53) — і відтоді перший раз у листах Целана знаходять відгук також вірші Бахман, позаяк він їх читає — «І я знаю, нарешті, якими є Твої вірші» (№ 72). Через два місяці він просить у неї копію радіоп'єси «Милосердний бог Мангеттену» й обґрунтовує своє бажання фразою «Ти знаєш, Інґеборґ, Ти ж знаєш» (№ 92).
Відтепер він є тим, хто бажає від неї віршів і надсилає їй свої власні вірші як любовні листи й навіть свої написані раніше вірші читає як свідчення нинішнього досвіду — «Згадай „У Єгипті“» (№ 53) — , на багатьох своїх віршах (№ 67) надписує як присвяту «f. D.» — для Тебе — а в ті вірші, які щойно виникають, включає також сумніви Бахман стосовно родинної ситуації Целанів. Він передає їй своє здивування красою власного вірша «Кельн, Ам Гоф» — який починається словами «Серця пора» — і бачить в одному її слові, позаяк вона «говорила про наснилих», обґрунтування вірша (№ 53). І це вона є тою, яка у своїх ранніх листах до нього так часто згадувала «мрії, якими ми снили» (№ 11), яка наполягає на роз’ясненні: «Доповнення, кажеш Ти, мусить значити «У життя». Це стосується наснилих. Та чи ми всього тільки наснилі?» (№ 52).