У Целанових листах з середини жовтня 1957 р. починається дивовижна евокація читання, яка відкриває світ і втягує туди кохану. Межі мистецтва й життя стали проникними, і процес читання набуває, подібно до есею Бахман «Вірш до читача» (недатов.) утопічних рис. Для нього важливо, що її очі «якусь мить» «спочиватимуть» на перекладах, які він хотів би їй надіслати (№ 56); в купе потяга, під час поїздки з Мюнхена до Франкфурта, якась жінка читає вірші Бахман; він бачить, «що очі читали, знову й знову. Знову й знову. Я був так вдячний їй» (№ 69); у Франкфурті, де він переночовує в одного друга, їхні книги стоять на полиці «поряд» (№ 69). «Серця пора» називає він у «Кельн, Ам Гоф» новий досвід одностайності, а вона називає вірші збірки «Мовні ґрати» віршами «знову з нашого часу» (№ 117), все у ці роки стає частиною їхнього спільного часу, розділені простори й часи зливаються докупи у світ, сповнений листів. Порпаючись у старих паперах, він натикається «на кишеньковий календар за 1950 рік» (№ 56) і знаходить під датою 14 жовтня «запис: Інґеборґ»: «Це день, коли Ти приїхала до Парижа. 14-го жовтня 1957 р. ми були в Кельні, Інґеборґ. О годинники глибоко в нас». Речення «О годинники глибоко в нас» є завершальним рядком вірша «Кельн, Ам Гоф». У своїй знову перевиданій в 1957 р. у видавництві Піпера ліричній збірці «Відрочений час» Бахман пише як присвяту для Целана: «Мюнхен, Ам Гоф» (№ 68), а трохи більше як через рік він надішле їй віднайдену в одного паризького букініста давню «поштову картку» з фотографією і надписом: «Вітання з Відня, 1-ий район. Ам Гоф» (№ 118), яку він купив «майже на тому самому місці», на якому він більше як рік тому «написав вірша» (№ 120). Але ж під «Кельн, Ам Гоф» у відправленому Бахман 20-го жовтня 1957 р. вірші стояло: «Париж, набережна Бурбон, / неділя, 20-го жовт. 1957, / пів на третю пополудні — » (№ 47).
Саме в ці роки до «кореспонденцій» в обох поетів відчутно долучається теоретична рефлексія власного часу і власного місця писання й читання, незалежно від того, чи це целанівська «Бременська промова» (1958) чи поетика «Меридіану» його промови при отриманні Бюхнерівської премії (1960) або ж бахманівський начерк «Вірш до читача», вміщений у кн. «Музика й поезія» (1959), промова при отриманні премії сліпих «Людина здатна знести правду» (1959) або ж Франкфуртські лекції з поетики (1959/60). У своїй Бременській промові Целан пов’язав питання писання й читання з «питанням обертання годинникової стрілки» й асоціював вірш як «форму буття мови, а тому за своєю суттю явище діалогічне» з уявленням про «пляшкову пошту», яка чогось чекає, «чогось відкритого, незайнятого, можливо, якогось прагнучого спілкування Ти, якоїсь прагнучої спілкування реальності» (GW III 186). Бахман, знову ж таки, заклинала у своєму начерку «Вірш до читача», рішуче спрямованому проти біблійного міфу про скам’яніння, стосунки з читачем як утопію і одним цитатним відлунням брала у свої союзники Целана як свого співчитача: «Я б хотіла піти за тобою, коли ти будеш мертвим, озирнутися за тобою, навіть якщо це загрожує скам’янінням, я б хотіла зазвучати, […] і змусити камінь зацвісти» (IBW 4,308).
Внаслідок так званої афери Ґоль й антисемітських акцентів у рецензії Ґюнтера Бльокера на збірку «Мовні ґрати» Целан потрапив у екзистенційно загрозливу кризу. Його листи до Інґеборґ Бахман і Макса Фріша, з яким вона, починаючи з 1958 р., жила разом, стали «криком душі» (№ 146, 17.11.1959). Те, що вона не змогла адекватно відповісти на цей «крик душі» друга, є одним з непорозумінь і взаємних промахів у цьому симптоматичному листуванні. В одному з листів до Макса Фріша Целан означив цей комплекс порушеної комунікації в просторі пост-Освєнцима як «об’єктивний демонізм», «не вживаючи насправді цього означення»: це те «щось», яке «підіграє» тут, нам усім — так чи інакше — підіграє». «„Випадок“ був би, можливо, іншим допоміжним словом для цього, у тому сенсі, що воно є для нас тим, що випало й випадає» (№ 206). До цього «об’єктивного демонізму» належало також те, що Бахман написала свого великого самоусвідомленого листа від 27-го вересня 1961 р. не в слушний час, знаючи при цьому, що це знову був «неслушний час» — «але ж слушного часу немає, інакше мені вдалося б уже якось це подолати» (№ 191). Лист Бахман, вже за своїм обсягом її найбільший, мав на меті з’ясувати їхні стосунки. Ретроспективно оглядаючи критичним оком історію стосунків з Целаном, вона резюмує «напади мовчання», історію незгод, непорозумінь і запитує про свою «реальність» поряд з ним чи про їхнє примарне не-бугтя. Вона «воліла б бути тим», ким вона є. Після їхнього побачення у Вупперталі вона «повірила в це сьогодення»: «ми утвердили одне одного — я Тебе, а Ти мене — у новому житті». Вона закидає йому, що в так званій афері Ґоль він хоче «бути жертвою» і санкціонує атаки проти себе. Однак цю історію вона не буде нести разом з ним: «це Твоя історія, і вона не буде моєю історією, коли Ти дозволяєш, щоб усе це Тебе розчавило» (№ 191).