Вона зупинилася на цьому начерку, не відправила листа, хотіла приїхати з ним до Парижа, щоб «доповнити листа в розмові» і «дати змогу доповнити його» Целанові: для того, «щоб роз’яснити те, що стосується тільки Тебе й мене» (№ 192). Однак вона вже не приїхала до Парижа, її останній лист — якщо не брати до уваги підписаних спільно з Фрішем формальних новорічних побажань (№ 194) — фіксує її трансформовану в хворобливий симптом нездатність писати листи, «вже віддавна це стало мовби хворобою, я не можу писати, я вже ушкоджена, вже тоді, коли ставлю дату або закладаю аркуш у друкарську машинку» (№ 193). Після тривалого мовчання 21-го вересня 1963 р. надходить лист від Целана, який чув, що вона «щойно вийшла з лікарні». Він також «має за своїми плечима кілька не надто втішних років», «як то прийнято казати». У своїй збірці віршів «Троянда нікому», яка невдовзі має з’явитися, він ішов «доволі «далеким від мистецтва» шляхом. Це, якщо хочеш, своєрідний документ кризи — але чим була б поезія, коли б вона не була також і цим, причому в доволі радикальний спосіб? / Отож напиши мені, будь ласка, кілька рядків» (№ 195). Відповідь Бахман на цей лист не зафіксована. Проте як авторка вона йшла поряд з ним своїм «далеким від мистецтва» шляхом, тепер, у власній творчості, в дивовижній злагоді з ним, як рідко коли раніше.
Прозовий проект Бахман «Види смерті» є радикальною поезією, яка прокладає шлях крізь хворобу. Отож це «хворі, яких варто брати до уваги і в яких почуття несправедливості й жахливості ще не зникло» (ТА І, 174), пише вона у підготовчих матеріалах до своєї промови при отриманні Бюхнерівської премії, першого пересікання зони внутрішньої і зовнішньої хвороби. У вступі до промови вона відсилає нас до слова «випадки» (IBW 4,278), яке Бюхнер використовує для хвороби Ленца, і вона використовує його в сенсі Целанового розуміння у листі до Макса Фріша (№ 206), щоб прояснити наявну в ній діалектику зовнішньої і внутрішньої ситуації людського Я.
Мандрівку заголовної героїні свого роману «Книга Франци» (ТА II: Das Buch Franza) до Єгипту авторка розуміє як «мандрівку крізь хворобу» (IBW 3,341). Сцена, в якій жінку задля гри закопують у пустелі в пісок, так що вона більше не може кричати й не має змоги поворухнутися, тут усе ще має справу з Шоа, в сенсі останньої послідовності далекосяжної історії жінки, яку знову й знову роблять безмовною, щоб знищити її. Основний мотив, який, починаючи від листів і ранніх віршів, переходить до останніх романів циклу «Види смерті», — це й поставлене у фрагменті роману «Книга Франци» питання власної ідентичності й історії доньки/дружини/сестри, яка емансипується від авторитету батька: «хто я, звідки я, що зі мною» (IBW 3,446). Але також і бунт у жертовності, тут і тепер і в минулому, належить до цих сягаючих углиб життєвих мотивів. «Реквієм для Фанні Ґольдман», інший фрагментарний роман циклу «Види смерті», міг би, як продовження піднятих у листуванні з Целаном питань, бути прочитаним як біографічно найрадикальніша полеміка Бахман зі своїм власним походженням — як стосовно критичного погляду на юність заголовної героїні, так і уваги до різних проектів єврейської ідентичності, з якими вона, віденка Фанні Вішневскі, конфронтує в біографічних перевтіленнях свого єврейського чоловіка.
В єдиному опублікованому романі «Видів смерті», в «Маліні», авторське Я розпадається на фігури чоловічого й жіночого двійника, щоб мати змогу розповісти внутрішню драму питання авторства. Саме в такій конструкції питання, маніфестовані в стосунках з Паулем Целаном, можна зобразити аналітичніше й водночас сучасніше, ніж це було здійснено в останньому оповіданні «Три дороги до озера» («Синхронно», 1972), де кохання до Пауля Целана прямо відображено в стосунках Елізабет Матрай і Франца Йозефа Тротти. Це було «велике кохання», «найнезбагненніше, водночас найважче, обтяжене непорозуміннями, суперечками, монологами повз вуха одне одного, недовірою». Він допоміг їй «усвідомити багато речей», завдяки своєму походженню, і він же, справжній вигнанець і загублений, перетворив її, любительку пригод, яка бозна чого очікувала в житті від світу, також у вигнанку», позаяк він, «вже після своєї смерті, повільно затягував її з собою в загибель» (IBQ 2,415f).