В романі «Маліна» досвід насильства в драмі пишучого жіночого Я, яке можна було простежити у листовних і віршових сценах, стає предметом нового, «мислячого» процесу оповідання, що містить у собі «щось філософське» і що видавалося Бахман за «найважливіше» (Gul 104): філософський роман, який сама авторка розуміла як «імажинарну автобіографію», де хворе від кохання Я промовляє як l’homme révolté. Знову перед нами тематичні декорації жінки, яка тоне в піску, перетворені цього разу на «стіну», в яку заганяється жіноче Я; воно німіє, в той час як Маліна, чоловіче Я і адвокат твору, залишається жити: «Це дуже стара, дуже міцна стіна, з якої ніхто не зможе випасти, яку ніхто не зможе зламати, з якої не зможе вирватись жоден звук. // Це було вбивство» (IBW 3,337). Центральний розділ-марення в «Маліні» пояснює історичні передумови цього вбивства переплетенням батьківського насильства з історією масового знищення, і ця історія сягає самого процесу написання твору. У серії марень з батьком як втіленням насильства у вічній війні, центром якої є націонал-соціалістська індустрія знищення, смерть чужинця тлумачиться як пізній наслідок процесу знищення. Проте тут, у просторі Шоа, він постає «у своєму чорнішому від чорного зоряному плащі», як магічна жертва, вільна від усіх суперечностей, як частина антагоністичної історії, яка маніфестується у жестах прихильності, в доброзичливості й солідарності переслідуваних, у взаємному розумінні: «я бачу, як він показує на свою голову, я знаю, що вони вчинили з його головою» (IBW 3,194 і 195).
Восени 1957 року Пауль Целан випадково натрапив у «Frankfurter Zeitung» на вірш Інґеборґ Бахман «У громовиці троянд», де він міг прочитати нову строфу, яку вона додала до вірша, опублікованого свого часу вже у збірці «Відрочений час», для перекладення на музику «Серенад і арій» («Nachtstücke und Arien») Ганса Вернера Генце. Коли на Різдво 1953 р. вона надіслала Целанові щойно опубліковану збірку «Відрочений час», то більш ранню редакцію цього вірша вона долучила на відірваній смужці паперу (Nr. 42/Anm.). Долучена тепер до вірша «У громовиці троянд» строфа виглядає так:
У строфі вірша 1957-го року до нього, можливо, знову повернувся той «листок», який він подарував їй у віденський час. Він вважав, що вона його «загубила» (№ 3), оскільки його не було більше в її «медальйоні». «Насамкінець я ще хочу сказати Тобі, — листок, який Ти поклав до мого медальйона, не загубився, навіть якщо він давно вже не мав би там бути; мої думки належать Тобі, я Тебе безупинно слухаю» (№ 4). Через більше ніж двадцять років Целанові пасажі розділу-марення з «Маліни» повернуться до спогадів про віденський «Штадтпарк», про які йшла мова в зовсім ранніх листах Бахман, і тільки в неї. І ось тепер, у літературному маренні, це «коханий», який говорить: «Заспокойся, думай лише про Мінський парк, думай про той листок, думай про віденський сад, про наше дерево, про те, як квітне павловнія.» Після цього в маренні якийсь незнайомець запитує про «принцесу Каґранську», щоб сповістити їй звістку про його смерть. Як розпізнавальний знак він показує «засушений листок, і раптом я знаю, що він сказав правду. Моє життя закінчилось, бо він під час депортації потонув у ріці, він був для мене життям. Його я любила більше, ніж власне життя» (1BW 3,195).
Ганс Гьоллер і Андреа Штоль,
квітень 2008 р.