Він стояв перед дверима, що відокремлювали його од відвідувача, якого так боявся. Ні, треба зібрати всі свої сили, побороти хвилювання і наважитися прийняти Педро Коралеса.
Професор ще раз витер холодний піт, що виступив у нього на скронях.
— Єдина надія, що він нічого не знає і нічого не знатиме, — прошепотів він.
Зрештою він таки змусив себе повернути ручку і відчинити двері.
— Будьте ласкаві, добродію, заходьте, — вклонився він, уникаючи руки, що простягнув йому відвідувач.
Так, це був не хто інший, як сам Педро Коралес, що зручно влаштувався у великому кріслі в кутку вітальні й тепер підхопився, почувши голос професора.
— Перепрошую, — весело відгукнувся він, — я не побачив вас.
Він поспішив назустріч лікареві, простягаючи йому руку.
— Пробачте мене, пане професор, що ввірвався до вас о такій годині, але мені треба терміново обговорити з вами одну справу.
Остовпілий Поль Дроп розглядав відвідувача. А що той зовсім не видавався схвильованим і ще менше розлюченим, він подумав:
«Мабуть, Педро Коралес не знає правди. Мабуть, у клініці не захотіли йому розповісти, невже це доведеться зробити мені?»
Перуанець пройшов у кабінет, сів у крісло, яке запропонував йому лікар, навпроти столу, за яким влаштувався сам господар.
— Ви бажали мене бачити? — розпочав професор. — Мабуть, щоб вислухати співчуття з приводу кончини вашої тітоньки. Прийміть їх, добродію…
Але Педро Коралес спинив його порухом руки.
— Та що ви! — бадьоро вигукнув перуанець, широко всміхаючись і показуючи з-під чорних вусів низку чудових білих зубів. — Любий пане професор, не треба церемоній, не треба ніяких виявів співчуття. Хіба ви не знаєте, що я став спадкоємцем великого багатства?
Ця заява була така цинічна, така мерзенна, що хоч у якому напруженому стані був Поль Дроп, але він здригнувся нажаханий.
— Ви спадкоємець? — перепитав він по-дурному, наче не зрозумів сенсу цих слів. — Ви спадкоємець вашої бідолашної тітоньки?
— Яка так своєчасно померла, пане професор. Отаке-то життя. Вчора і я був бідний, а сьогодні — багатий. Тож, хай йому біс, вам першому я повинен бути вдячний.
Педро Коралес спокійно й наче зовсім не відчуваючи протиприродності: свого поводження, простягнув хірургові руку, яку той, здавалося, не помітив. Але він радісно продовжив:
— Так, я вам повинен бути дуже вдячний. Я вважаю, що моя тітка була і не дуже-то й хвора, коли я привіз її до вашої клініки, і ніщо не провіщало…
Поль Дроп, який був вражений таким цинізмом спадкоємця, здригнувся. Зараз Педро Коралес скаже те, чого він так боявся? Невже він дізнався, що причиною смерті бідолашної була необережність і недосвідченість медсестри? Професор поспішив пояснити:
— Хвороба, добродію, на жаль, каже своє останнє слово після діагнозу лікаря. Як я вам уже говорив, ваша тітонька не була безнадійно хвора, так і вийшло… Я поділяю, повірте, ваш сум.
Та перуанець відмахнувся від його співчуття і зайшовся сміхом.
— Ви розказуєте казочку, що моя тітка померла через хворобу, а насправді вона врізала дуба через те, що мадемуазель Жермен… Гм, тобто якась необережність прискорила моє успадкування.
Поль Дроп підвівся. Його зсудомило від такої нелюдяної мови, і він ще дужче пополотнів. Його осяйнув страшний здогад. До чого веде цей тип? На що він натякає? Чому він дозволяє собі дякувати лікареві за смерть його пацієнтки? Невже вважає, що він, Поль Дроп, укоротив їй віку?
Але Педро Коралес зробив рукою жест, який мав означати, що це не має особливого значення.
— Я вас не розумію, — хрипким голосом розпочав Поль Дроп.
— Годі! Облишмо це. Я прийшов переговорити з вами не про тітку, я визнаю, що лікували її просто чудово, і, навіть більше, повторюю вам, що мені цілком байдуже. Та ні, скоріше…
Педро Коралес, якому, видно, було дуже весело, зайшовся гучним реготом.
— Слово честі, я не знаходжу більше слів, — заявив він, — це так вразило мене, така несподіванка цей спадок, але, професоре, я хочу сказати вам дещо інше. Ви, без сумніву, знаєте, що я не міг не помітити, як щиро піклується про мою тітоньку мадемуазель Жермен. Милосердя вашої юної медсестри вразило мене до глибини душі. Саме про неї, мій любий професоре, я й прийшов поговорити з вами.
При цих словах обличчя лікаря почервоніло; йому здалося, що він збагнув, чого домагається Педро Коралес.
Перуанець, звичайно, з нього насміхається. Мабуть, він аж надто збуджений смертю своєї тітоньки, що зробила його багатим спадкоємцем; він, безперечно, знає про фатальну необачність Жермен; мабуть, вона йому призналася, певна річ, зараз він поставить вимогу вияснити міру вини необачної медсестри і буде домагатися, щоб її покарали.