— Клоде, допоможіть цьому чоловікові, — звеліла мадемуазель Данієль, — занести труну до фургона.
Санітар шанобливо вклонився:
— Гаразд, мадемуазель.
А за кілька хвилин Данієль могла повернутися до своїх рахунків; прислухавшись, вона почула важкі кроки по жорстві в глибині парку, кроки чоловіків, які під покровом нічної темряви несли труну.
Санітар Клод, виконавши своє тяжке завдання, вернувся до корпусу А й улаштувався в глибині коридора, в який виходили палати, де лежали хворі.
Він зручно вмостився у кріслі й, витягнувши з кишені книжку, зібрався її читати, коли пролунав дзвінок.
Клод підвівся, глянув на пульт.
— З сьомої палати викликають, — пробурмотів він. — Підемо глянемо, чого ще хоче старий Келдерман.
Старому Келдерманові було близько сімдесяти років. Він був найстаріший з пацієнтів професора Дропа і вже давно перебував у його клініці. Санітарові старий іще вдень розказав, що він тут уже сім місяців: його поклали сюди, щоб зробити досить просту операцію, але потім його розбив параліч і з того часу він збагнув, що йому доведеться завершити своє життя в цій оселі смутку й страждань, яка, проте, коли бути розважливим і невибагливим, може стати досить приємним притулком.
Келдерман був непоправний балакун, і якщо мав паралізовані ноги, то їхню нерухомість надолужував язик. Аж надто люб'язний старий був справжньою живою газетою і доводилося лише подивуватися не тільки цікавості, з якою він розпитував то одного, то іншого про людей, що відвідували клініку, а й його здатності все про всіх знати.
Це пояснювалося, з одного боку, тим, що йому нічого було робити, що в нього не було ні родичів, ні друзів, а з іншого, що ні пацієнти, ні медсестри ніколи не відмовлялися зайти побазікати до нього в палату.
Клод, зазирнувши до нього, побачив, що там горить світло. Задля годиться він нарікнув:
— Ой-ой-ой! Коли б пан професор побачив, то був би незадоволений. Не вистачало, щоб іще й мадемуазель Данієль помітила світло крізь жалюзі; вона ж обов'язково прийде його погасити.
Старий хихикнув під покривалом, потішений тривогою санітара.
— Ох і жартун же ви! Я нічогісінько не боюсь. І майте на увазі, що сьогодні ввечері, коли Фелісіте зайшла зачинити в мене вікно, я попросив її засунути штори. Тож знадвору нічого не видно.
Санітар більше не наполягав.
— Але вам пора спати, пане Келдерман.
— Люди в моєму віці не потребують довгого сну, вистачає двох-трьох годин, а цієї ночі мені зовсім не хочеться спати.
Помовчавши, він додав:
— До речі, щойно я чув якийсь шум у кінці саду.
Санітар хотів був перевести розмову на щось інше, але старий правив своєї.
— Не намагайтеся забити мені баки. В мене ще добрий слух. Так, так, я знаю, що приїжджали за мерцем, це було з півгодини тому.
Клод спробував заперечити — мовляв, не було нічого подібного — але Келдерман стояв на своєму, радіючи з нагоди довести, що розум його функціонує справно і ніскільки не втратив проникливості.
— Я чув сигнал фургона похоронної служби, який зупинився у провулку за парком. Та ще й вас покликали, мій друже Клод; ви ж тільки-но повернулися звідти.
Санітар знову запевнив, що це йому здалося, та старий все бубонів:
— Я знаю, за ким приїздили. За іноземкою з двадцять восьмої палати, що померла після операції. Мені здається, що в смерті її є трохи вини медсестри.
Ось що трапляється, коли медсестри бувають такі гарні, як мадемуазель Жермен. У них у голові лише вбрання й зачіски, а не пацієнти. Клод визнав за потрібне внести пояснення:
— В усякому разі, цієї медсестри вже немає в клініці. Пан професор, певно, її звільнив.
Старий з жалем глянув на свого співрозмовника. Потім знизав плечима й посміхнувся:
— Жартун! Ви що, нічого не знаєте? Жермен пішла звідси за власним бажанням, чи, точніше, за бажанням одного люб'язного молодика, навіть, здається, дуже люб'язного.
Клод спробував щось сказати, але старий зупинив його.
— Мені відомо, я все знаю. Жермен було викрадено, як у давні добрі часи, і викрав її не хто інший, як племінник небіжчиці з двадцять восьмої палати, Педро Коралес. Можна сказати, що він це зробив не з помсти, а навпаки…
І помітивши протестуючий жест санітара, старий заявив категоричним тоном:
— Я впевнений у тому, що вам розказую. Я знаю, що вони цілувалися, як несамовиті, у приймальні того самого дня, коли померла старенька. Я маю підстави гадати, що мадемуазель Данієль застала Жермен і перуанця в обіймах одне одного. Ох, як же вона, мабуть, розсердилася!