— Якщо не відмовитесь, ходімо в каюту, перехилимо чарку…
Їх було тут четверо: Мегре, Делькур, Луї-Здоровило й хазяїн на прізвище Ланнек. Каюта була тіснувата. Маленька пічка пашіла жаром, від якого запітніли склянки та металеві речі, а вогник підвісного гасового ліхтаря червонясто виблискував.
Переборки лисніли лакованою американською сосною. Дубовий стіл був так покремсаний, що на ньому не лишалося жодного рівного місця. Тут стояли неприбрані масні тарілки, липкі грубі склянки, напівпорожня пляшка червоного вина.
Праворуч і ліворуч у переборках темніли прямокутні отвори, мовби шафи без дверцят. Там стояли ліжка Ланнека та його помічника Луї. На неприбраних ліжках безладно валялися чоботи й одяг. Стояв запах смоли, горілки, кухні і постелі, а найвиразніше відчувалися незбагненні затхлі запахи морського судна.
При світлі люди виглядали не так таємниче. Ланнек, чорновусий, з розумними жвавими очима, дістав з шафи пляшку горілки й обполоскав склянки водою, виливаючи її просто на підлогу.
— Здається, ви були тут у ніч на 16 вересня?
Луї-Здоровило сидів згорбившись, поклавши лікті на стіл. Ланнек відповів, зливаючи горілку у склянки:
— Так, ми були тут!
— Чи це правда — ви дуже рідко ночуєте на рейді, адже через приплив вам доводиться стежити там за швартовими?..
— Буває, — байдуже озвався Ланнек.
— Часто це дозволяє виграти кілька годин, — втрутився Делькур, який, здається, хотів грати роль примирителя.
— А капітан Жоріс був у вас на борту?
— Під час шлюзування… А потім ні.
— І ви нічого не бачили, нічого не чули незвичайного?
— За ваше здоров'я!.. Ні!.. Нічого…
— А ви, Луї, чи ви лягли спати?..
— Треба гадати, що так…
— Що ви кажете?
— Та кажу, що треба гадати, так… Це було давно.
— Ви не ходили провідати сестру?
— Мабуть, ходив, авжеж… Не надовго…
— А хіба Жоріс не заборонив вам переступати його поріг?
— Байки! — буркнув Луї.
— Що ви маєте на увазі?
— Нічого… Всілякі байки… Я вам іще потрібний?
Ні в чому серйозному його не можна було запідозрити. Більше того, Мегре зовсім не мав бажання арештовувати його.
— Сьогодні вже ні.
Луї перекинувся з хазяїном кількома словами бретонською мовою, підвівся, спорожнив склянку й торкнувся пальцями кашкета.
— Що він вам сказав? — спитав комісар.
— Що в рейсі до Кана й назад він мені не потрібний… Отже, я заберу його на зворотному шляху, коли розвантажуся.
— Куди він пішов?
— Не сказав.
Делькур метушливо висунув голову з люка, прислухався й за кілька хвилин спустився назад.
— Він на борту драги.
— Що, що?
— Ви не бачили в каналі дві драги? Вони на приколі. Там є койки. Моряки охоче сплять на старому судні замість іти до готелю.
— Ще чарку? — пригощав Ланнек.
А Мегре, примруживши очі, озирався навколо, почуваючи себе дедалі впевненіше.
— Який перший порт після Уїстреама ви відвідали, коли пішли звідси 16 вересня?
— Саутґемптон… Треба було розвантажити камінь…
— А потім?
— Булонь.
— А після того ви не ходили до Норвегії?
— Я був там лише один раз, років шість тому…
— Ви дуже добре знали Жоріса?
— Ми — ви ж пересвідчилися — всі знайомі між собою. Від Ля-Рошеля до Роттердама… За ваше здоров'я! Це якраз ялівцівка, що я привіз її з Голландії. Запалимо сигари?
Він вийняв з шухляди коробку сигар.
— Такі сигари коштують там лише десять центів… Один франк!
Сигари великі, гладенькі, з золотими кільцями.
— Як дивно! — зітхнув Мегре. — А мене запевняли, нібито Жоріс відвідав вас тут, на борту, коли ви стояли на рейді… та й не сам…
Проте Ланнек удавано ретельно заходився відрізати кінчик сигари, і коли підвів голову, на його обличчі не можна було помітити жодної ознаки хвилювання.
— Я не маю жодної підстави це приховувати…
Хтось стрибнув з берега на палубу, гупнувши ногами.
Над східцями з'явилась голова.
— Підходить пароплав з Гавра!
Делькур підвівся й сказав Мегре:
— Треба підготувати шлюз до прийому… «Сен-Мішель» зараз піде далі…
Ланнек додав:
— Гадаю, що можу продовжити рейс.
— До Кана?
— Так! Канал не веде нікуди більше. Завтра ввечері ми вже, напевне, закінчимо розвантажуватися…
Усі вони виглядали такими щирими! Які відкриті обличчя! А втім, їхні слова звучали фальшиво! Проте в усьому цьому було щось таке, що важко було вловити, а тим більше сказати, чому саме звучала фальшива нотка або де ж таки вона вихоплювалась.