Норвежець вклонився.
— Відведи пана до «Всесвіту», Люка!..
А Луї-Здоровилу і Жюлі він запропонував:
— Ви обоє підете зі мною…
Мегре відпустив додому двох жандармів, які чекали його появи, і побачив, що Люка з Мартіно вже звернули з дороги до готелю. Там хазяїн ждав, не міг діждатися, коли, нарешті, зможе лягти спати.
Жюлі вискочила з дому без пальта і тепер тремтіла від холоду. Брат щойно зауважив це, зняв свого бушлата і силоміць накинув дівчині на плечі.
Важко було розмовляти, штормовий вітер забивав подих. Йшли мовчки, нахилившись вперед, а у вухах невгамовно свистів вітер, крижаний норд обпікав обличчя, так що різало в очах.
У порту в закусочній світилось, як завжди, і портовики, заскочивши туди між двома шлюзуваннями, тупцювали на місці, щоб зігрітись, і ковтали пекучий ґроґ. Усі звернули увагу на дивне тріо, що вперто йшло вперед крізь бурю і вже наближалося до мосту.
— Невже «Сен-Мішель»? — запитав Мегре. Парусник виходив із шлюзу, просуваючись до рейду.
Але він здавався значно вищим, ніж шхуна, яку вже знав Мегре.
— Судно на баласті! — буркнув матрос.
Це мало означати, що «Сен-Мішель» розвантажився в Кані й ішов тепер порожняком, аби потім узяти деінде новий вантаж.
Вони вже підходили до будиночка Жоріса, коли з пітьми виринула якась тінь і наблизилась до них. Лише зблизившись мало не ніс до носа, можна було упізнати когось у цій клятій пітьмі. Не зовсім певним голосом хтось озвався до Луї-Здоровила:
— Ага, ось і ти… То поспішай, маємо виходити в море…
Мегре уважно подивився на маленького шкіпера-бретонця, потім на море, що шаленіло, штурмуючи пірси з невгамовним гуркотом. А в грізному небі мчали навалами пошматовані хмари.
«Сен-Мішель» стояв, пришвартований до паль. Його майже не видно було у пітьмі, лише цятка світла променилася од ліхтаря на рубці.
— Ви хочете вийти в море? — запитав комісар.
— А куди ж іще!
— Яким курсом?
— По вантаж вина в Ля-Рошель.
— Вам конче потрібний Луї-Здоровило?
— А може, ви гадаєте, що так просто йти в море удвох, та ще в отаку негоду?!
Жюлі було холодно. Слухаючи розмову, вона тупцювала й пристукувала закаблуками. Її брат дивився то на Мегре, то на шхуну, щогли якої рипіли од вітру.
— Зачекайте мене на шхуні! — наказав комісар шкіперові.
— Тобто?
— Що тобто?..
— За дві години вода вже так спаде, що нам годі буде вийти в море…
І якийсь затамований неспокій промайнув у його очах. Щось дуже бентежило шкіпера. Він перестрибував з ноги на ногу. Роззирався знервовано, збуджено.
— Адже я маю заробляти собі на шматок хліба!
І враз вони з Луї обмінялися блискавичними поглядами, Мегре здавалося: він збагнув, про що йдеться, — адже бувають моменти, коли інтуїція загострюється й наміри інших легко вгадати.
У маленького шкіпера певно ж крутилось на умі: «Судно зовсім близько… Досить віддати швартов… Добрячий удар кулаком поліцаєві — і шлях вільний…»
Луї-Здоровило вагався, похмуро поглядав на сестру, зітхав і нарешті заперечливо похитав головою.
— Йдіть на шхуну і чекайте на мене! — повторив Мегре.
— Але…
Комісар не відповів і подав знак обом своїм супутникам іти за ним до будинку капітана.
Мегре вперше бачив брата й сестру разом. Усі троє вони сиділи на кухні капітана Жоріса, де гостинно палав вогонь…
Тяга була така сильна, що в жерстяній грубці аж сичало, а інколи цей звук переходив у гучний, мов постріл, тріск.
— Дай-но мені чого-небудь випити, — сказав комісар дівчині. Вона підійшла до шафи й узяла карафку з кальвадосом та розписані чарки.
Мегре відчував, що зайвий тут. Жюлі, напевне, багато дала б, щоб лишитися наодинці зі своїм братом. А той не зводив з неї очей — в них світилася велика приязнь і звірина ніжність водночас.
Як і годиться справжній господині, Жюлі не присідала, навіть подавши все потрібне чоловікам; вона заходилась підкладати дрова у вогонь.
— За світлу пам'ять капітана Жоріса, — промовив Мегре, піднімаючи свою чарку.
Запала тривожна мовчанка. Цього й домагався комісар. Потрібен був час, аби тепло н затишок кухні пройняли обох.
Поступово, поволі гоготіння вогню і цокання дзиґаря з маятником заколисувало. Після крижаного вітру там, надворі, в затишку цього дому обличчя розчервонілися, очі заблищали. А тут іще терпкий аромат кальвадосу лоскотав ніздрі.
— Капітан Жоріс… — повторив Мегре замріяно. — І справді, я ж сиджу на його місці, в його кріслі… У кріслі з лози, де кожна лозина рипить, тільки-но поворухнешся… Якби він жив, то вже, мабуть, повернувся б із порту і, напевне, теж попросив би чарку кальвадосу, щоб зігрітися… Адже так, Жюлі?