За кілька хвилин він уже гупав своїми сабо просто в них над головами. Луї-Здоровило вже принаймні в шостий раз налив собі склянку, але не було й знаку, що він сп'янів. Обличчя анітрохи не змінилося — неправильне, з витрішкуватими очима; його вираз промовисто свідчив, що ця людина байдуже чвалає по життю і, власне, не живе, а просто животіє.
— Що ти про це думаєш, Луї-Здоровило?
— Про що?
— Дурень! Та чи подумав ти про себе? Невже не розумієш, що саме тобі доведеться за все відповідати? По-перше, твої старі гріхи. Людина, яка повернулася з каторги! По-друге, оце судно, власником якого ти стаєш, хоч і не маєш щербатого шеляга в кишені! А Жоріс, який не хотів бачити тебе в себе вдома, бо ти набрид своїми позичками грошей! «Сен-Мішель» заходить в Уїстреам якраз у ніч, коли вкрадено Жоріса! І знову ти тут, коли отруюють капітана… А ще твоя сестра дістає в спадщину триста тисяч франків!..
Чи Луї-Здоровило думав зараз про що-небудь? Його погляд був такий байдужий! А блакитно-порцелянові очі весь час дивилися кудись на стіну каюти.
— Що він там робить на палубі? — занепокоївся Ланнек, поглядаючи на люк, що так і лишився прочиненим. Вода, протікаючи крізь нього, вже зібралася в чималу калюжу на підлозі.
Мегре випив небагато. Але досить, щоб кров ударила йому в голову, бо повітря в каюті було насичене випарами смоли. Досить і для того, щоб думки його стали дещо мрійливими.
Тепер, коли він уже знав цих трьох чоловіків, йому досить легко було уявити собі їхнє життя в цьому мініатюрному замкненому світі, яким є «Сен-Мішель».
Один валяється на койці, може й не скидаючи ніколи верхнього одягу. На столі завжди стоять брудні склянки, пляшка. Другий на палубі, і в каюті чути, як він ходить туди й назад у сабо або в чоботях… Потім цей глухий, розмірений шум моря… Компас, освітлений слабкою лампочкою… Сигнальний ліхтар, що гойдається на верхівці фок-щогли…
Очі намагаються проникнути в глиб темряви, відшукати цяточку маяка… Потім розвантаження біля пірса… Два або й три дні зовсім без діла, довгі години, що їх просиджує у забігайлівках, які скрізь однакові…
Згори почулися якісь невиразні звуки. Скидалося на те, що Луї-Здоровило теж поринув у тяжкий сон. Маленький будильник показував третю годину. Пляшка майже спорожніла…
Ланнек позіхнув і почав шукати по кишенях сигарети… Можливо, він так само провів ніч тоді, коли зник капітан Жоріс, — у тісняві, задусі, насиченій випарами людського тіла й корабельної смоли… А Жоріс? Чи сидів він отак з ними, пив і намагався перебороти сон?..
Цього разу з палуби долинули чиїсь голоси. За виттям шторму не чути нічого, тільки невиразне бурмотіння.
Насупившись, Мегре підвівся і побачив, що Ланнек наливає собі ще, а Луї-Здоровило майже спить, бо очі йому склеплювались.
Комісар намацав револьвер у кишені й одним духом збіг по майже вертикальному трапу.
Люк, завширшки був якраз такий, щоб пропустити одну людину, а комісар — вищий і ширший, ніж пересічно люди.
Саме тому він не міг би навіть боронитися! Щойно Мегре вистромив голову з люка, як туга полотнина перехопила йому рота і її блискавично зав'язали вузлом на потилиці.
То зробили люди, що стояли на палубі, — Селестен та ще хтось.
Тим часом ті, що були внизу, висмикнули револьвер, а потім зв'язали за спиною обидві руки.
Комісар щосили вдарив ногою назад і влучив, як йому здалося, комусь в обличчя. Але ще мить — і ноги йому міцно зв’язано прядив’яним канатом.
— Тягни!.. — почувся байдужий голос Луї-Здоровила.
Це було найважче. Огрядного Мегре знизу підштовхували, згори тягли. Дощ періщив мов з відра. Вітер вдирався в канал з нечуваною люттю.
Комісарові здалося, що він розрізняє чотири постаті. Але був непевний, бо сигнальний вогонь вже погасили. А ще й перехід від тепла й світла до крижаної пітьми на якийсь час притупив відчуття, сприймання.
— Раз… Два… Взяли!..
Його, погойдуючи, як мішок, підняли досить високо вгору, а потім різко опустили на мокру бруківку пристані.
Луї-Здоровило й собі скочив на причал, нахилився над комісаром і перевірив, наскільки надійно затягнуто кожен вузол. Якусь мить комісар бачив обличчя колишнього каторжника зовсім близько, і йому здалося, що той робить усе це знехотя, наче виконує найнеприємніший з усіх обов'язків.
— Треба сказати моїй сестрі… — почав він.
Що сказати? Він і сам цього не знав. На борту гупали чиїсь швидкі кроки, щось брязкало, команди віддавалися півголосом. Паруси фок-щогли повільно повзли вгору.
— Треба їй сказати, чи не правда, що ми з нею колись побачимось… А може, і з вами теж…