Сірошапка постояв у вестибюлі облспоживспілки. Упевнившись, що синя «Волга» зникла в кінці вулиці, подзвонив Козюренку й домовився про зустріч.
… Роман Панасович супився. Слухав Сірошапку мовчки, і той, соромлячись подробиць учорашньої пиятики, червонів. А Козюренко думав про те, яка в них усе ж важка робота: хлопець цей, Сірошапка, гарний і чистий, та ось попросили допомогти слідству — і вже зіткнувся з брудом.
Розповідав про все з відразою. Козюренко мимоволі згадав своє перше зіткнення із злодійським світом. Це було давно, але він пам'ятав навіть найменші деталі, так вони вкарбувалися йому в пам’ять…
Сірошапка вже закінчив розповідати, а Козюренко все ще мовчав, не в змозі скинути тягар спогадів. Налив собі півсклянки води і, перехопивши Сірошапчин погляд, підсунув пляшку до нього.
— Будинок на Тополиній і коханка Пруся — цікаво… — мовив нарешті. — Тепер от що: алібі Галицького не підлягає сумніву. Ми перевірили — він вісімнадцятого травня був у Миколаївській області. Котляра вісімнадцятого приблизно до половини одинадцятої ночі бачили в ресторані «Інтурист». Та, маючи свою «Волгу», можна за півгодини доїхати до Желехова. Гадаю, там, де йдеться про гроші, рука в нього не затремтить. Ну, що шахраї вони — зрозуміло. Галицький і Котляр, мабуть, уже трохи повірили вам… Дозвольте їм і далі обробляти себе. Вони визнають вас своїм, коли Галицький хоч трохи візьме гору. Але відразу зіграти з ним у піддавки небезпечно — цей лис може щось відчути. Не піддавайтесь, боріться за владу. — Подумав і додав — Недовго вже їм гуляти… А будинок на Тополиній перевіримо сьогодні ж…
… Спочатку «працівники» інвентарного бюро зайшли в сусідні будинки, — всяке може трапитись, і краще, щоб усі знали: інвентаризація стосується не тільки будинку номер п'ятнадцять.
У двох попередніх будинках обмежилися тільки поверховим оглядом споруд. У будинку номер п'ятнадцять їм відчинила сама хазяйка, Поліна Герасимівна Суханова — жінка ще молода і гарна, з чорними циганськими очима, м’яко окресленими губами і ямочками на щоках. Такі ямочки, як твердять люди спостережливі, частіше бувають у блондинок і свідчать про лагідний характер. Однак Поліна Суханова не вважала себе особливо м'якосердою — мала вдачу енергійну і була жінка практична, вміла взяти від життя якнайбільше.
Років шість тому Поліна зійшлася з Прусем. Було їй тоді за двадцять. Вона тільки-но закінчила училище й працювала медсестрою в лікарні. Пруся поклали на операцію, і вони познайомились у передопераційній. Потім Поліна кілька разів відвідувала його в палаті, а коли виписувався, найняла таксі й відвезла до Желехова.
«Що таке лікарня? — розмірковувала. — Зарплатня невеличка, гуртожиток, а в перспективі — закоханий студент… А старий натякнув, що гроші в нього є, і вона хоч сьогодні може кинути лікарню. Правда, потрібна ширма, дармоїди тепер не в пошані — що ж, згодом знайде легшу роботу…»
Ніч, проведена в мансарді Прусевого будинку, остаточно переконала Поліну в правильності її наміру: Василь Корнійович, або Вася, як вона його вже називала, не дуже докучатиме їй; вони домовились, що все лишиться по-старому: він житиме у Желехові, вона — у Львові. Щоправда, Прусь пообіцяв знайти для неї квартиру і взяти всі клопоти й витрати на себе.
Через два роки Прусь збудував на її ім'я гарний особняк. Поліна поширила чутку, що в неї померла бабуся і залишила їй у спадок чимало грошей на ощадкнижці. Вони з Прусем вирішили одружитися, коли Василь Корнійович піде із заготконтори, продати дім у Желехові, щоб бути далі від гострих очей обехеесівців. А поки що обладнати гніздечко на Тополиній.
Гніздечко й справді вражало комфортом: ванна, викладена чеською плиткою, німецькі торшери й люстри, угорська спальня-люкс полірованого дерева; великий сервант, крісла і рояль у вітальні. І всюди килими. Василь Корнійович полюбляв килими і скуповував їх, не шкодуючи грошей — китайські, персидські, бухарські і ще хтозна-які. Один з них закривав усю підлогу в його кабінеті.
Так, Василь Корнійович Прусь — вузький спеціаліст соковичавлювальної справи, що майже нічого не читав, крім накладних, угод і різних наказів по заготконторі, мав персональний кабінет, усю стіну якого займали стелажі з передплатними виданнями. Енциклопедія і Жан-Жак Руссо, Шекспір і Новиков-Прибой…
Якось Василь Корнійович потримав у руках Вольтера, намагаючись прочитати сторінку, та, нічого не зрозумівши, знову поставив за дзеркальне скло. Зате і в них, як у людей. За такими виданнями черга. А він може дозволити собі розкіш заплатити в кілька разів дорожче і не товктись біля магазину. Нехай стоять, місця не шкода… Одного разу Василя Корнійовича запросили на сімейну вечірку до начальника заготконтори. В начальника теж усю стіну було заставлено стелажами. Особливо сподобалась Прусеві об'ява, виконана друкарським способом, що попереджала досить категорично: