Прусь крадькома переписав текст. І тепер об'ява охороняла Прусеву бібліотеку на Тополиній від жадібних до чужого гостей, хоч їх у цьому домі майже не бувало: Прусь не афішував своїх стосунків з Поліною, заборонив і їй запрошувати знайомих. Інколи забігали тільки сусідки, яких приймали в коридорі, чи найближчі Полінині приятельки, перед якими вона не могла не похвалитися своїм достатком.
Поліна Герасимівна зустріла працівників інвентарного бюро спочатку не те що вороже — насторожено. Та вони запевняли, що їхній візит — справжнісінька формальність, і господиня навіть запропонувала гостям коньяку. Вони категорично відмовились, та й Поліна, зрештою, зміркувала, що її щедрість ні до чого. В неї все гаразд, документи законні й зареєстровані — оглядайте і йдіть під три чорти…
А працівники бюро були справді спритні: один навіть попросив дозволу спуститися в підвал; другий в цей час уточнював, чи не робила хазяйка прибудов до будинку, чи не ремонтувала сарай…
Вони закінчили роботу швидко — за півгодини — і почали вже прощатись, коли згадали, що господарка має підписати якийсь документ. Один з них витяг із теки кілька паперів, дав Поліні потримати теку, швидко знайшов потрібний і запропонував розписатися. А за годину він доповідав Козюренку, що відбитки пальців на склянці з недопитим портвейном збіглися з відбитками, залишеними Поліною Сухановою на теці «працівників інвентарного бюро», і що в підвалі будинку на Тополиній вулиці обладнано тайник, аналогічний схованці в домі вбитого. Щоправда, Суханова, мабуть, не знає про його існування: коли один з оперативних працівників попросив дозволу оглянути підвал, вона сприйняла це спокійно, не заперечувала, щоб він спустився сам, і під час його відсутності не виявила і найменших ознак хвилювання.
Козюренко наказав Владову:
— Будемо робити обшук. Владнайте всі формальності і викликайте оперативну машину.
Поліна Герасимівна, побачивши постанову на обшук і понятих, захвилювалася. Почала вимагати пояснень, та Козюренко відповів:
— Пояснення зараз доведеться давати вам!
Обшук почали з підвалу. Обережно розкрили тайник — навіть досвідчені працівники міліції охнули, побачивши паки грошей великими купюрами, облігації трипроцентної позики, кілька ощадних книжок на пред'явника й діаманти в звичайній сірниковій коробочці.
Коли поклали все це перед понятими, Поліна відсахнулася. Щоки в неї взялися плямами.
— Боже мій! — вигукнула. — І все це лежало так близько!
Козюренко весь час стежив за нею. Тепер він був майже певен, що Суханова не знала про схованку. Швидко переглянув знайдене. Увагу його привернув папірець, списаний нерівним почерком.
— Ваша розписка? — показав Сухановій.
— Так… — мовила розгублено. — Дайте глянути!
Козюренко поклав папірець назад.
— Поки тут розберуться й підрахують, — поплескав рукою по грошах та облігаціях, — пройдімо до сусідньої кімнати.
Суханова мовчки пішла за ним. Була вражена тим, що таке багатство було поряд, а вона не знала. Прусь не дуже балував її. Для дому завжди був щедрий та і їй купував одяг — дві шуби, костюми, сукні, взуття… Але грошей давав мало. Іноді сотню на місяць, іноді менше. А тут… Стільки грошей! І розписка… Знайшла б розписку — і будинок став би її власністю.
Козюренко влаштувався навпроти Суханової в зручному шкіряному кріслі. Мовив, посміхаючись:
— Ось як підступно повівся з вами Василь Корнійович Прусь. Ви чули про такого?
Відмагатись не було рації.
— Звичайно, я знаю Василя Корнійовича, — відповіла не вагаючись.
Вона мовби наголосила на словах «я знаю», Козюренко з цікавістю зиркнув на неї.
— І як ви знаєте його?
Поліна знітилась. Опустила вії і ніяково усміхнулась, потім глянула, як і раніше, насторожено.
— Ми з ним друзі, — почервоніла… — Він подобається мені.
— Ви хочете сказати, що перебуваєте з Василем Корнійовичем Прусем у близьких стосунках?
— Так.
— Коли він був тут? Чи зустрічалися ви в інших місцях?
— Ні. Як правило, він приїздить до мене. Востаннє був чотирнадцятого чи п'ятнадцятого травня. Пробачте, коли в нас була неділя? Значить, п'ятнадцятого.