— Якого вбили? — жорстоко кинув Козюренко. — Дев'ятнадцятого травня, уранці, Пруся знайшли з розтрощеним черепом у кухні. Останніми були в нього ви і Григорук. У мене є всі підстави звинувачувати вас, громадянко Суханова, у вбивстві. Ви із своїм коханцем могли вбити Пруся тоді, коли той діставав щось із тайника, обладнаного, як і у вас, у підвалі. Зараз ми влаштуємо вам очну ставку з Григоруком. Хочу ще раз нагадати: щиросердне каяття пом'якшить вашу вину.
Суханова сиділа обхопивши голову руками й сповненими жаху очима дивилася на Козюренка. Раптом сльози потекли по її щоках, залишаючи дві мокрі смужки.
— Ми не вбивали… — ледве прошепотіла. — Ні, не вбивали! — Руки в неї впали на коліна, і вона схлипнула.
Та зворушити Козюренка сльозами було неможливо. Бачив і краще розіграні сцени, звик вірити тільки фактам і логіці фактів, а сльози, істерика давно вже не впливали на нього. Правда, була одна обставина, яка суперечила логіці: добровільне зізнання Суханової, що полюбила Григорука і тому їздила до Пруся. Ця кмітлива і практична жінка не могла не розуміти, коли б вони з Григоруком насправді вбили Пруся, що це зізнання проти них. Але, може, вона була певна, що вони не залишили слідів, і тому не встигла підготувати кращої версії…
— Годі розігрувати сцени, Суханова! — підвищив голос. — Прусь спустився у підвал по картину. Де вона?
— Яка картина? — перестала схлипувати Суханова. — Я ні в чому не винна, і ви скоро пересвідчитесь у цьому!
Козюренко викликав конвоїра.
— Раджу вам, Суханова, подумати і більше не вводити в оману слідство.
Допит коханця Суханової нічого не прояснив.
Григорук одразу зізнався, що супроводжував Поліну до Желехова. Суханова хотіла упросити свого колишнього залицяльника, щоб той не переслідував їх. Вийшла з дому Пруся у розпачі, і вони посварились. Наскільки зрозумів Козюренко, Григорук мав на меті тільки меркантильні інтереси: хотів стати господарем будинку на Тополиній. Він розповів, що у відповідь на його запитання, чи домовилася Поліна із Прусем, Суханова влаштувала істерику і замість того, щоб сісти в таксі, яке чекало поблизу Прусевої садиби, подалася на автобусну станцію. Григорук наздогнав її і одвіз додому на Тополину.
Все сходилося, крім однієї деталі: Суханова твердила, що повернулася додому автобусом…
… Роман Панасович тільки-но ліг на диванчику, поклавши під бік подушку, коли на столі знову задзеленчав телефон.
— Як справи, Романе? — загудів у трубці голос начальника управління.
— Як тобі сказати?.. — почухав потилицю Козюренко. — Посуваються потроху.
— Ага, — засміявся той. — Розумію, глухий кут. От що, облиш усе і їдьмо обідати. Ти не забув, що обіцяв Ніні Павлівні? А сам уже два дні носа не показуєш.
Козюренко згадав, якими варениками годувала їх Ніна, і нараз відчув такий голод, що ковтнув слину й признався:
— Знаєш, друже, я й справді страшенно хочу їсти…
Вони поїли запашного розсольнику, і Ніна поставила на стіл тарілки з печенею. Роман Панасович задивився на картоплю, що парувала, й ніяк не міг збагнути, які асоціації вона викликає в нього. Нарешті згадав і розповів, як вони з сестрою колись продавали подушки.
… Було це давно. Він тоді ще був восьмирічний хлопчина. Вони недавно приїхали до Києва з села, де мати вчителювала, і ще як слід не влаштувались. Мати захворіла, лежала з температурою і послала Романа з Надійкою на товкучку. Перед цим довго радились, що продати. Речей зайвих не було — отож вирішили збути подушки: адже під голову завжди можна щось покласти. Надійка й Ромко взяли дві великі, в червоних насипках подушки і бадьорі подалися на базар. Та настрій у них одразу зіпсувався, коли вони побачили велетенське скопище людей.
Це була справжня стихія. Людський натовп вирував, наче море, а над ним стояв неймовірний гамір. Тут панували свої неписані базарні закони. Скраю мали свої постійні місця «розкладники». Вони продавали всілякий мотлох: різного діаметра дроти, букіністичну літературу, старорежимні замки з секретами, мідні крани, старі черевики й «крик моди» — вишиті гладдю килимки з гномами та лебедями.
За розкладкою тупцювали ті, що продавали старі пальта, штани, сукні та білизну — одяг, який тут же примірявся під захоплені вигуки перекупників. Ще далі на довгих столах стояли закутані в старі ватяні ковдри каструлі з гарячим борщем, супом, домашнею печенею, від якої йшов запашний дух лаврового листу й тушкованого м'яса. Серед натовпу сновигали меткі хлопчаки й дівчатка з відрами води й алюмінієвими квартами і горлали на всі заставки:
«Ка-аму вади ха-алодной, ка-аму вади?..»